Читати книгу - "Характерник"

149
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 68
Перейти на сторінку:
після того, як застрелили і втопили боярина Лодиженського і вкокошили Скворцова та їхнього товмача Снєтіна, до нас почали приходити московські посли без товмачів. Бо не кожен наважиться йти в той край, де тебе вб’ють, а потім ще й пограбують. Чого кривите й відвертаєте морди? — подивився Лук’ян Андрієць на Вовкотруба й Іваника. — Думаєте, я не знаю, хто забрав казну в Лодиженського?

І він далі став паплюжити чесне кальниболотське товариство, особливо ж Іваника й Вовкотруба, звалював на них усі злодіяння, плутаючи грішне з праведним. Бо як послухати Лук’яна Андрійця, то виходило так, що не було на світі більших розбійників за Іваника, Вовкотруба та їхнього посіпаку Тхорика, якого курінний Добривечір за вухо потяг на Тарасівське. Лук’ян добре бачив, як той огинався, піджидав тут своїх товаришочків, щоб разом напасти на московських послів.

— Ану ж бо скажіть, що я брешу? — гримнув Лук’ян Андрієць на Іваника і Вовкотруба, а ті, приголомшені таким віроломством знатного запорожця, зціпили зуби й мовчали.

Лук’ян Андрієць і сам розумів, що передав куті меду, не треба так при чужих, але він зумисне обрав таку хитру методу — залякати і спантеличити кальниболотських гайдамаків, щоб ті не посміли чіпати послів. Тож, поки вони, окаянні, не прийшли до тями, Лук’ян став підганяти москвинів, Черняченка-Чорного та Вишеньку, аби вони швидше сідали у човен, бо час відпливати.

Присоромлені і знетямлені кальниболотці тільки й устигли висунути з піхов шаблі на лікоть, як легенький «волик» уже поплив від берега на той бік Томаківки.

Полтавські козаки та ратні люди, червонокаптанники, рушили на Січ дальшою дорогою. Кальниболотці ж стояли на березі і, зціпивши зуби, дивилися вслід шкіряному «волику», в якому од них віддалялися найлютіші вороги. Вони ще сподівалися, що легкий шкіряний «волик» зараз хитнеться, перекинеться і посли підуть на дно годувати раків, як колись пішов стольник Лодиженський. Це єдине, що могло виправдати лихослів’я Лук’яна Андрійця. Москалі підуть на дно, а Черняченко-Чорний і Вишенька випірнуть, Лук’ян теж випливе, бо он же й коник його пасеться в березі, дожидаючи свого господаря.

Але все вийшло інакше. Ніхто не пішов на дно, «волик» без пригод переплив Томаківку, й московські посли Чадуєв та Щоголєв, осавул Черняченко-Чорний і Карпо Вишенька рушили далі на Січ. Правда, посли перед тим, як розпрощатися, ще спитали в Лук’яна Андрійця, чи запорожці справді вірять в царевича, чи тільки викаблучуються за своїм давнім звичаєм.

— А ви вірите в Бога? — спитав їх перевізник.

— Шібка[28], — відповіли Чадуєв і Щоголєв.

— Я вас не за шибку, не за вікна питаю, а чи вірите в Господа-Бога?

— Вєруєм в Бога, і в мать єво, матушку Богородіцу, і в батюшку царя.

— От і вони вірять, — сказав благочестивий Лук’ян.

Уже вечоріло, коли він повернувся «воликом» на цей берег. Тут було зовсім безлюдно, Лук’ян навіть пошкодував, що ніхто не побачить, як він спритно висаджує на коня такого величезного човна самотужки, як потім сідає у нього, тримаючи рівновагу. Хто здогадається, як він це робить? Ніхто.

Перш ніж висадити «волика» на коня, Лук’ян Андрієць пішов заховати в очереті весла й тут лиш побачив, що берег не зовсім безлюдний. Край очерету нишком собі сиділи, задумливо обхопивши руками коліна, харцизяки Іваник та Вовкотруб. Вони когось ждали й, зачувши кроки, разом повернули свої задумані голови. Перед ними стояв святий та безгрішний перевізник через річку Томаківку.

— Будете бити? — спитав Лук’ян Андрієць.

— А ти як думаєш? — Іваник поклав руку на товстелезного дрюка, що лежав біля нього.

— Думаю, що будете.

— І ми так думаємо.

— Ну, може, воно й правильно, — сказав Лук’ян Андрієць.

Частина друга

Розділ VIII,

який вістує про щасливе прибуття москвинів на Січ, про облогу грецької хати та підступний постріл з пищалі в царевича

1

Кошовий Сірко, значні та знатні військові товариші, діди-райці, яких ще носили ноги (бо старих людей передусім підводять ноги), а також кількасот козаків з усіх куренів вийшли за січовий вал зустрічати московських послів. Про те, що вони з’являться тут на початку березня, Сірко знав давно.

Василій Чадуєв і Сємьон Щоголєв зраділи такому велелюддю — це свідчило про козацьку повагу не тільки до них, царевих послів, а насамперед до самого государя. Та Сірко тут-таки їх остудив, сказав, що після заходу сонця він нікого не приймає, — сонечко саме сідало за Чортомлик, — через те заходити в Січ москвинам не треба. Нехай оселяються в грецькій хаті, відпочивають з дороги, а там воно покаже. Бо ще ніколи так не було, щоб воно не показувало.

Чадуєв і Щоголєв здивувалися, що запорожці не дали залпу на честь їхнього прибуття, знали ж давній тутешній звичай смалити з гармат на кожну врочисту подію, на приїзд високих гостей, а тут ні гу-гу. Сірко, побачивши здивування на їхніх пісних лицях, пояснив, що в перелітні дні, коли птахи вертаються з вирію в Україну, запорожці не стріляють у небо, як не стріляють, коли нереститься риба чи коли прокидаються байбаки, почувши весну. Не б’ють із гармат запорожці й тоді, коли торохкає грім на грозу, бо гріх змагатися з Перуном чи святим Іллею, хто дужче гримне. І борони тебе Боже гепати ядрами, коли пташки несуть яйця чи висиджують пташенят, хай то буде навіть убога чаєчка, що виводить чаєнят при битій дорозі. А ще суворо заборонено стрясати повітрям, — вів далі Сірко, — коли грають і співають кобзарі чи лірники, Божі люди, тоді запорожці все кидають і тільки слухають. Коли грає кобза — гармати мовчать, — підсумував Сірко й, кинувши послам «на добраніч», пішов у Січ.

За ним поважно пішли знатні й значні товариші, пошкандибали діди-райці, а вже за дідами рушили козаки з усіх куренів — пластунівці, уманці, медведівці, кальниболотці, кисляківці, шкуринці, васюринці, переяславці, дядьківці… Запорожці порозбирали по своїх куренях на проживання козаків Полтавського полку, кальниболотці взяли Гурка Наливайченка, переяславці Карпа Вишеньку, суддя Білий запросив до себе гетьманського осавула Черняченка-Чорного. Ратні люди, червонокаптанники, лишилися за січовим валом разом з послами — грецька хата на дві половини вміщала й більше гостей.

Підійшовши до січового майдану, Сірко зупинився біля ганебного стовпа.

— Сидиш? — спитав він, задерши голову.

На вершечку ганебного стовпа бузьки

1 ... 25 26 27 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Характерник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Характерник"