Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

відсапуючись на червоній пластиковій канапі, підійшов Ланґобарді й уважно на мене поглянув. Коли він про щось замислювався, то скошував очі. Одне око, здавалося, відхилялось у бік іншого, наче рука піаніста.

— Чарлі, нащо ти так пнешся зі шкіри? — запитав він. — У нашому віці досить однієї короткої гри. Ти бачив, щоб я грав більше? Одного дня ти можеш зіграти в ящик. Згадай Гільденфіша.

Так. Зіграти в ящик. Слушно. Мені міг випасти фатальний жереб. Мушу припинити це загравання зі смертю. Я був зворушений турботою Ланґобарді. От тільки чи було в ній щось особисте? Нещастя у клубі здоров’я не віщували нічого доброго, а два інфаркти поспіль зробили б це місце понурим. Та все ж Віто хотів допомогти мені, як умів. У нас було мало тем для розмов. Я іноді спостерігав, як він говорив по телефону. У свій спосіб він був американський владоможець. Вродливий Ланґобарді одягався набагато краще за будь-якого голову правління. Навіть рукави його пальта мали вишукану підкладку, а спинка камізельки була з прекрасної тканини з візерунком пейслі. Дзвінки надходили на ім’я Фінча, чистильника взуття: «Джонні Фінч, Джонні Фінч, телефон, лінія номер п’ять», — проте на них відповідав Ланґобарді.

Він був мужній і владний. Своїм низьким голосом роздавав настанови, ухвалював і вирішував, можливо, призначав покарання. Але чи міг він сказати мені щось серйозне? І чи міг я розповісти йому, що в мене на думці? Чи міг я сказати, що того ранку я читав «Феноменологію» Геґеля, сторінки про свободу й смерть? Чи міг я зізнатися йому, що міркував про історію людської свідомості, вділяючи особливу увагу питанню нудьги? Чи міг йому повідати, що роками розмислював над цією темою і що обговорював її з покійним Гумбольдтом фон Флейшером? Ніколи. Навіть з астрофізиками, з професорами економіки чи палеонтології я не міг би про таке дискутувати. У Чикаґо є прекрасні й зворушливі речі, але культура до них не належить. Маємо місто, позбавлене культури, попри те, що Розуму йому не бракує. Розум, хай і без культури, — це головне, хіба ні? Як вам це подобається? Так і є. Я змирився з цим становищем дуже давно.

Очі Ланґобарді, здавалося, були незгірше перископа — могли бачити те, що відбувалося за рогом.

— Будь розважливий, Чарлі. Роби так, як я, — сказав він.

Щиро подякувавши йому за люб’язний інтерес до моєї особи, я пообіцяв:

— Постараюсь.

Отже, тепер я припаркувався під непривітними колонами чорного входу до клубу. Потім піднявся ліфтом і вийшов біля перукарні. Там побачив звичну картину — трьох перукарів: високого шведа з пофарбованим волоссям, сицилійця, який завжди був собою (навіть не голився), і японця. Всі вони мали однакову об’ємну зачіску, й на кожному поверх сорочки з короткими рукавами був жовтий жилет із золотими ґудзиками. Всі троє орудували фенами з блакитними насадками й укладали волосся трьом клієнтам. Я увійшов до клубу через вбиральню, де над раковинами холодно світили лампочки, а Фінч, справжній Джонні Фінч, наповнював пісуари безліччю кубиків льоду. Ланґобарді, рання пташка, вже був у клубі. Нещодавно він почав носити короткого чуба, як в англійського сільського церковного старости. Він сидів голий, переглядаючи «Волл-стріт джорнел», і зустрів мене коротким усміхом. І що тепер? Чи міг я раптом перейти на новий рівень у стосунках із Ланґобарді? Присунути стільця та, опершись ліктями на коліна, сидіти й, дивлячись йому в лице, відкривати своє серце у гарячковому пориві? Чи міг я, з округленими від сумніву очима, довірчо мовити: «Віто, я потребую допомоги»? Або: «Віто, чого можна сподіватися від цього хлопця, Рінальдо Кантабіле?». Моє серце шалено калатало — як воно калатало за десятки літ до того, коли я збирався освідчитися жінці. Ланґобарді час від часу робив мені дрібні послуги, замовляючи столик у ресторані, де ніколи не буває вільних місць. Але розпитувати про Кантабіле було би вже чимсь на кшталт фахової консультації. А клуб для цього — невідповідне місце. Віто якось напустився на Альфонса, одного з масажистів, бо той запитав у мене щось про книжки: «Не докучай чоловікові, Еле. Чарлі приходить сюди не для того, щоби говорити про свій фах. Ми всі тут, щоб забути про справи». Коли я розповів це Ренаті, вона сказала: «То між вами близькі стосунки». Тепер я зрозумів, що між мною й Ланґобарді така ж близькість, як між підвалом Емпайр-Стейт-Білдінґ[80] та його горищем.

— Хочеш трохи пограти? — запитав він.

— Ні, Віто, я прийшов забрати дещо з шафки.

Мої звичні пошуки, подумав я, повертаючись до розбитого «мерседеса». Як це на мене схоже! Я шукав допомоги. Прагнув знайти когось, хто пройде зі мною стаціями Хресної дороги. Як батько. Але де був батько? На цвинтарі.

* * *

У ремонтній майстерні поважному фахівцеві-механіку в білому халаті було, звісно ж, цікаво почути мою історію, але я залишив його запитання без відповідей.

— Я не знаю, Фріце, як це сталося. Такою я її знайшов. Полагодьте її. І я не хочу бачити рахунка. Надішліть його просто в «Континенталь Іллінойс». Вони оплатять.

Фріц правив за свої послуги стільки ж, скільки нейрохірург.

На вулиці я зловив таксі. Шалений на вигляд водій мав на голові препишне афро, схоже на кущ із садів Версалю. У задній частині кабіни, запорошеній цигарковим попелом, тхнуло спиртним, як у шинку. Водія відділяв від мене куленепробивний екран. Він різко повернув і помчав прямісінько на захід, у напрямку Дивіжн-стріт. Я мало що міг бачити через заплямоване оргскло і його афро, але насправді мені й не треба було дивитись, я знав це все напам’ять. Великі райони Чикаґо нищаться й занепадають. Деякі відбудовуються, інші так і лишаються занедбаними. Це наче монтаж фільму про появу, занепад і відродження. Дивіжн-стріт, де розташована стара лазня, колись була польською вулицею, а тепер тут мешкають майже самі лише пуерториканці. За польських часів маленькі цегляні будиночки було пофарбовано в яскраво-червоний, темно-бордовий і карамельно-зелений кольори. Моріжки обгороджено залізними трубами. Я завжди думав, що такі, певно, прибалтійські міста (наприклад, Ґдиня), з тією лише відмінністю, що тут на незабудовані ділянки вдирається іллінойська прерія й вулицями носиться перекотиполе. Якою ж тугою сповнює серце те перекотиполе!

За давніх часів візків із льодом та вугіллям домовласники розрізали іржаві казани навпіл, ставили їх на моріжках і садили в них квіти. Огрядні польські жінки у каптурах зі стрічками виходили навесні з бляшанками з-під мила «Саполіо» і фарбували ці казани-вазони, щоб вони вилискували сріблом на тлі яскраво-червоної цегли. Подвійні ряди казанів