Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

стирчали з землі, наче рубцюваті візерунки на шкірі представників африканських племен. У них жінки вирощували герань, турецьку гвоздику та ще якісь простенькі й непримітні квіти. Все це я показував Гумбольдтові Флейшеру багато років тому. Він приїхав до Чикаґо на читання, організовані журналом «Поетрі», і попросив улаштувати йому екскурсію містом. Тоді ми були близькими друзями. Я ж приїхав туди побачитися з батьком і знайти в бібліотеці Ньюберрі матеріали, необхідні для завершення книжки «Особистості Нового курсу». Повіз Гумбольдта надземною залізницею до боєнь. Він побачив Луп. Ми поїхали до озера й послухали протитуманні сирени. Вони тужливо голосили над м’яко-шовковистою, бузковою глибінню. Але Гумбольдту більше припали до душі старі квартали. Висріблені казани-вазони й палахка польська герань його зворушили. Блідий і розчулений, він слухав скреготіння коліс роликових ковзанів по крихкому цементу. Мене теж не залишає байдужим потворність міста. Коли мистецтво і поезія непереможною силою духу викуповує всю цю заяложеність, весь цей мотлох і злиденність.

Мері, моя восьмирічна донечка, помітила це в мені. Вона знає про мою пристрасть до онтогенетичних і філогенетичних досліджень. І завжди розпитує, яке було життя колись давно.

— Ми мали вугільні грубки, чорна кухонна плита з нікелевим покриттям була величезна. Пічка у вітальні мала купол, як маленька церква, і ми могли дивитися на вогонь крізь слюдяне віконце.

— А що було на тобі?

— Пілотка з вухами зі штучної шкіри, підбита кролячим хутром, високі чоботи з кишенею для іржавого складаного ножа, довгі чорні панчохи та гольфи. А під сподом вовняна білизна, що залишала пух у моєму пупку та інших місцях.

— А як іще тоді було? — хотіла знати молодша донечка.

А от десятирічна Ліш вдалася в маму, й такі речі її не цікавлять. Хоч Мері й не така гарненька, та, як на мене, привабливіша (більше схожа на батька). Вона потайна й жадібна. Вона обманює й краде частіше, ніж більшість дівчаток її віку, і це мене розчулює. Жуйки й шоколадки ховає зі зворушливою винахідливістю. Я знаходжу її солодощі під оббивкою і в моїй картотеці. Мері знає, що я нечасто заглядаю до своїх матеріалів. Вона мені лестить і рано — як на свій вік — почала мене шантажувати. І хоче дізнатися про давні часи. Збурюючи в мені певні емоції й маніпулюючи ними, вона переслідує власні цілі. А татусь охоче вдається до сентиментальних спогадів. Насправді я мушу поділитися з нею почуттями, що їх викликає у мене минуле. Адже я маю плани щодо Мері. Ох, та які там плани — нічого певного. Просто думаю, що мені, можливо, вдасться наповнити розум цієї дитини своїми думками й почуттями, щоб згодом, коли стану занадто старий, занадто кволий чи занадто нетямущий для своєї роботи, вона продовжила її. Вона сама чи, можливо, разом зі своїм чоловіком. Принаймні я на це сподіваюсь. Я непокоюся за цю дівчинку. В замкненій шухляді свого письмового столу зберігаю нотатки й листи для неї, багато з яких написано під упливом алкоголю. Весь час обіцяю собі переглянути їх одного дня, перш ніж смерть заскочить мене на корті чи на ортопедичному матраці тієї чи іншої Ренати. Мері, це безсумнівно, стане розумною жінкою. Вона виконує «До Елізи» значно краще за Ліш. Вона відчуває музику. Проте моє серце часто тривожиться за Мері. Вона буде стрункою панянкою з прямим носиком і тонким музикальним чуттям. Та особисто я віддаю перевагу пухкеньким жінкам із великими грудьми. Тож мені її шкода вже зараз. Стосовно ж проекту чи задуму, що мені б хотілося їй передоручити, то це вельми суб’єктивний огляд Інтелектуальної Комедії сучасного розуму. Жодна людина не здатна зробити його всебічним. До кінця дев’ятнадцятого століття те, що було описано у монументальних романах бальзаківської Комедії, Чехов звів до оповідань, створивши російську Comédie Humaine[81]. Нині ж іще важче писати всеохопно. Я ніколи не мав на думці художнього твору. Мав інакший творчий задум. Відрізнявся він також і від «Пригод ідей» Вайтгеда… Та зараз не час його пояснювати. Хай який він був, він виник у мене у ще доволі молодому віці. Саме Гумбольдт позичив мені книжку Валері, що підштовхнула мене до нього. Валері писав про Леонардо: Cet Apollon те ravissait au plus haut degré de moi-même[82]. Я теж був зачарований назавжди — можливо, виведений за межі своїх розумових можливостей. Проте Валері додав нотатку на полях: Trouve avant de chercher[83]. Оце вміння знаходити, перш ніж почати шукати, — мій особливий дар. Якщо я взагалі наділений якимось даром.

Проте моя маленька донечка казала з несхибною влучністю інстинкту:

— Розкажи мені, що робила твоя мама? Вона була гарна?

— Як на мене, вона була дуже гарна. Я на неї не схожий. Вона варила, пекла, прала, прасувала, консервувала, маринувала. Вміла ворожити на картах і співала надривних російських пісень. Мама і тато по черзі відвідували мене в санаторії щодва тижні. У лютому вони приносили таке тверде ванільне морозиво, що його ніж не брав. А що ще… Ага! Вдома, коли у мене випадав зуб, вона кидала його за пічку й просила маленьку мишку принести мені кращий. Бачиш, які зуби ці кляті миші мені підсунули.

— Ти любив свою маму?

Моє серце зненацька заполонило гаряче почуття. Я забув, що розмовляю з дитиною, і сказав:

— Ох, я всіх їх любив — страшенно, шалено. Моє серце просто розривалося від любові. Та це було глибоко всередині. Я плакав у санаторії, бо міг ніколи не повернутися додому і не побачити їх. Але вони, Мері, певно, навіть і не підозрювали, як я люблю їх. У мене була лихоманка через сухоти, але й любовна лихоманка теж. Пристрасний, хворобливий хлопчик, у школі я завжди був закоханий. А вдома, якщо випадало прокинутися вранці першим, я страждав через те, що вони досі сплять. Мені хотілося, щоб вони прокинулися, і наше дивовижне спільне життя тривало далі. Я також любив Менашу, нашого квартиранта, і мого брата Джуліуса — твого дядечка.

Проте довелося відволіктися від цих сентиментальних спогадів.

У той момент мене поглинули думки про гроші, чеки, ґанґстерів, автомобілі.

Мене непокоїв іще один чек. Його надіслав мій приятель Такстер, якого Гаґґінс обвинувачував у співпраці з ЦРУ. Ми з Такстером збиралися видавати журнал «Ковчег». Уже все підготували. В ньому мали друкуватися чудові речі — скажімо, вибрані сторінки з моїх художніх роздумів про світ, перетворений Розумом. А тимчасом Такстер не виплатив якоїсь позики.

Це довга історія й така, що мені б не хотілося