Читати книгу - "Справа Сивого"

на Кодаку, канал. Двадцять мільйонів рублів витратила. І скільки з нього толку?

— Скільки? — поцікавилася Маруся.

— Двадцять копійок.

Усі засміялися.

— На що це ви натякаєте? — обурилася дівчина.

Синявський одразу втрутився своїм м’яким голосом:

— Ну, куди тій Катерині до Радянської влади! А скажіть, Охріме, чорти на порогах не перевелися?

— Та де вони дінуться! — лоцман припалив люльку і випустив цілу хмару диму. — На кожному порозі свій.

Молодий історик із Нікополя з цікавістю обернувся:

— І там, де ми щойно пройшли?

— Ясно, — кивнув лоцман. — У Кодацькому він топить людей. На Дзвонецькому перевертає човни, а на Лоханському сидить головний чорт, Вернивод, він розбиває плоти. Ну а зараз буде Сурський, там усі чорти похезати збираються і хезають чорним, як смола.

— Що ви таке говорите! — спалахнула Маруся.

— Що правда, то не див, — розвів руками Синявський, задоволений тим, що розмова відійшла від небезпечних політичних тем.

Лоцман, який відчув у екіпажі справжніх слухачів, продовжував розповідь.

— Вернивод їздить до Ненаситця і платить тамтешнім чортам, щоб лоцманам у човни сцяли, а його жінка з іншими чортицями живе на Вовчому порозі, вони там своїми подолами бучу збивають.

Маруся відвернулася, щоб чоловіки не бачили, як вона стає червоною від обурення за ці ідіотські вигадки. Любов Біднова, яка сиділа поруч із Яворницьким, лише опускала очі, посміюючись із почутого.

— До речі, там за Вовчим порогом, навпроти рідного Теодосію Миколайовичу Нікополя, і стоїть Мамаєва гора, або ж Мамай-Сурка, яку він копає.

Кіранов ухопився за ці слова, неначе чекав на них.

— Я вважаю, що цьому кургану треба приділити максимальну увагу, поки не затопили всі береги. Бо під шаром козацьких часів є більш давній, половецький. А іноді трапляються навіть скіфські предмети.

— Вони у нас скрізь трапляються, — зауважив Марусин сусіда з борідкою клинцем, що його відрекомендували як директора музею Дніпрельстану.

— Але не скрізь у такій кількості, — стояв на своєму Кіранов. — І навіть якщо відкинути скіфські сліди, масштаб городища, яке там знаходиться, дозволяє припустити, що міф про Мамай-Сарай, столицю хана Мамая, не є таким уже міфом. Якщо він десь і справді існував, то Мамаєва гора — саме те місце.

— Молодь, темперамент, — зауважив Марусин сусід і подивився на Яворницького, але академік лише поблажливо всміхався.

Від розмов про далекі й незнайомі предмети Маруся відчула себе зовсім чужою на цьому човні. Це ж треба — надворі нові часи, а тут тільки й торочать що про темне минуле.

— Мамай — сакральний образ для всієї України, — зауважив Синявський. — Варто лише згадати зображення козака Мамая, фактично народну ікону, що й досі висить по хатах. Так що тут ще треба розбиратися — чи Мамай-гора має відношення до хана Мамая, а чи це просто вплив козацької міфології.

— Пробачте, але козацька міфологія теж виникла не на порожньому місці, — відповів запальний Кіранов. — Дмитро Іванович не дарма писав, що козаки мають тюркські корені.

І тут уже Маруся не витримала:

— Минуле повинно шануватися, знати своє місце і не рипатись! — голос її задзвенів, відбиваючись від гладкої вже води.

— Це хто сказав? — поцікавився Синявський.

— Підмогильний, — кинула вона. — Письменник і наш земляк. А ви: Мамай! Який Мамай? Який Сарай? Попереду Дніпрельстан! Це енергія, яка змінить всю країну! Це нове життя! Це... комунізм врешті-решт!

Усі замовкли, ніби почувши чарівне закляття. Чоловіки одразу відвели очі, немовби зацікавилися чимось на берегах, і навіть лоцман дивився у далечінь, пихкаючи люлькою. А жінка, що сиділа біля Яворницького, підвела своє бліде обличчя, наче вивчала новий експонат:

— А ви впевнені, що з такими переконаннями вам конче потрібно працювати саме в музеї? — запитала вона.

Маруся сміливо зустріла цей погляд і раптом пригадала, звідки їй знайома ця особа, де вона чула її прізвище. Це була Любов Біднова, член Спілки Визволення України, саме за те, щоб її розстріляли разом з усіма іншими зрадниками, Маруся виходила колись на демонстрацію.

— Прізвище!

— Рубін Павло Германович[66].

— Місце роботи!

— Завідувач кафедри чавуну та горючих матеріалів Дніпропетровського металургійного інституту.

Клим не вірив власним очам. Перед слідчим на стільчику, прибитому до підлоги, сидів професор Рубін, якого він пам’ятав іще з гірничого інституту. Але який вигляд тепер мав цей колись пещений, акуратний професор! Окуляри тріснули, худе заросле обличчя вкривали садна та синці, а професорський костюм англійського сукна нагадував старий лантух, вкритий плямами та надірваний у кількох місцях. Звісно, Клим міг би зловтішатися — бо ще вчора цей професор був грозою студентів, таких, як він, нещадно валив на іспитах і не дарував найменших помилок. Проте Клим давно вже пробачив усіх викладачів і навіть певною мірою був вдячний їм за те, що замість затверджувати в голові нудні хімічні формули нині займається новою цікавою справою, працює не з бездушними чавунними заготовками, а з живими людьми. Звісно, це не так уже й просто, зате дає відчуття могутності, коли не ти перед професором, а навпаки — він перед тобою вимушений тремтіти та затинатися.

Ні, ну звісно, остання теза була перебільшенням. Затинався професор зовсім не перед Климом, а перед слідчим, ба навіть більше — перед самим товаришем Крауклісом, який вмостився за столом, тоді як Клим на правах практиканта сидів у кутку та мовчки спостерігав за допитом.

— Чим займається ваша кафедра?

Професор Рубін на стільці сидів по-старорежимному — рівна спина, руки на колінах, і лише зведені вперед плечі та опущена голова видавали людину, що знаходиться під пресом слідства.

— Наша кафедра займається проблемами коксування вугілля. Коксування — це процес...

— Не треба мені тут лекцій читати, — перервав його товариш Краукліс. — Розкажіть краще, у яких зв’язках ви перебуваєте з професором Малиновським[67].

Рубін пересмикнув плечима:

— Ми — колеги.

Професора Малиновського Клим знав — він завідував кафедрою фізики, невже й він — ворог?

— А не підкажете теми, над якими працює Малиновський?

— Теми дотичні наших. Фізика горіння та вибухів. Андрій Едуардович є першовідкривачем цього наукового напрямку.

Голос Рубіна поступово ставав твердішим — певно, він відчув, що у присутності начальства силу застосовувати не будуть.

— А що вам говорить слово «Домез»? — Краукліс запалив цигарку і відкинувся на стільці.

— Це журнал, зараз він зветься «Теорія і практика металургії».