Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

послаблювали внутрішні суперечки. Однією стороною конфлікту було Представництво Уряду, на чолі якого стояв окружний представник Казімеж Банах «Ян Ліновський», а другою — Армія Крайова, якою на цій території командував полковник Казімеж Бомбінський «Любонь». Завдання Банаха полягало в організації Державного Корпусу Безпеки і цивільної варти, спираючись на мережу Представництва, причому, ця мережа мусила складатися з польських громадян і польської, і української національності. Створення етнічно змішаної варти було елементом відкритої національної політики, яку провадив «Ліновський», кінцевою метою котрого було політичне «роззброєння» волинських українців. Уже на межі 1942 і 1943 років Банах провів багато бесід із пропольськи налаштованими українськими діячами на Волині. Йому вдалося зібрати групу із приблизно шістдесяти осіб, котрі декларували бажання діяти на користь польсько-української співпраці. То, мабуть, з їхньої ініціативи постала відозва Волинського Українського Комітету, яка засуджувала вбивства поляків і була оприлюднена одразу після початку нападів.

Полковник Бомбінський, натомість, мусив передусім підготувати волинську АК (до якої він приймав, згідно з дорученням «Ґрота», виключно поляків) для втілення плану загального повстання, проте у своїй діяльності мусив зважати на політику Представництва Уряду стосовно українців. Відразу ж після початку антипольської акції між Представництвом і АК трапився гострий конфлікт. Важко сказати, яким був справжній перебіг суперечки, позаяк обидві сторони висували подібні звинувачення, себто, закидали навзаєм неефективність в обороні польського населення. Про емоційну температуру свідчать зауваги офіцерів АК, які дозволяли собі заяви, що після війни «цивільних» повісять за зраду, а самого представника уряду називали «Фолькс-Бульбою». Банахові дорікали, що він творив підрозділи самооборони, підпорядковані народній (селянській) партії, тим самим послаблюючи єдність та ефективність дій АК. У свою чергу, представник уряду дорікав військовим, що замість зосередитися на захисті населення, вони громадять сили проти німців, думаючи тільки про виконання завдань, пов’язаних із повстанням у відповідності з загальнонаціональними планами, які погано пасували до ситуації, що виникла після початку акцій УПА.

Але цим суперечки не обмежувалися. Їх предметом були також чинені Банахом спроби досягнути порозуміння з українцями. В такий спосіб він втілював доручення генерала «Ґрота», котрий наказав шукати способи припинення польсько-українського конфлікту політичними методами. Від цих планів він не відмовився навіть після початку антипольської акції. Натомість, командування АК на Волині наполягало на силовому протистоянні з українцями, оскільки після першої хвилі вбивств не вірило в жодне порозуміння.

Слід, однак, визнати, що в червні 1943 року навіть на Волині можна було тішити себе ілюзіями щодо подальшого розвитку подій. Найгірше, як могло здаватися, для поляків уже минулося. Вони втекли з теренів, охоплених вогнем і смертю, до міст або на бази самооборони, що давало їм почуття відносної безпеки. В західних повітах Волині — Володимирському, Горохівському, Ковельському та Любомльському — антипольські виступи були досі порівняно нечисленними. Крім того, в березні 1943 року в Домінополі упівці порозумілися з поляками, завдяки чому постав партизанський загін Станіслава (або Целестина) Домбровського, учителя зі Свійчева, котрий підтримував безпосередні контакти з УПА. Можна було собі уявити, що подальші переговори зупинять хвилю злочинів. Саме в цьому ключі слід, мабуть, трактувати розпочаті 7 липня 1943 року попередні переговори між УПА та Представництвом Уряду. Зустріч відбулася в околицях Свинарина, і її перебіг нічим не віщував трагедії, яка трапиться невдовзі. Переговори тривали до 10 липня. Польську сторону представляли: уповноважений Окружного Представництва Уряду, а водночас командир Селянської Варти на Волині Зиґмунт Румель «Кшиштоф Поремба» і представник Волинської Округи АК Кшиштоф Маркевич «Чорт». Їх супроводжував провідник і візник Вітольд Добровольський. Бандерівців, однак, переговори вже більше не цікавили. Тож вони 10 липня 1943 року замордували польських представників у селі Кустичах (Ковельського повіту). За непідтвердженою, але вірогідною версією, ті загинули в муках (їх начебто розірвали кіньми). Наступний день, як пізніше з’ясувалося, став для поляків одним із найтрагічніших у роки Другої світової війни.

11–12 липня 1943 року

Операція ОУН-Б та УПА в західних повітах Волині мала охопити водночас — щоб заскочити поляків і запобігти можливим спробам опору — значно більше місць, у порівнянні з тим, що діялося раніше в східній частині регіону. Упродовж кількох останніх місяців підрозділи УПА на цій території зміцніли та набули значно більшого бойового потенціалу, ніж загони «Дубового» в березні-травні. УПА могла тепер також скористатися досвідом, набутим дезертирами з поліції. Дату виступу було призначено на неділю 11 липня, щоб «охопити» побільше поляків, масово присутніх на богослужіннях.

Згідно з планом, сотні УПА після мордування мешканців певного села мусили хутко пересуватися до наступного, щоб влаштувати чергову різанину. Завдяки цьому планувалося досягнути максимального шоку від несподіванки та звести до мінімуму шанси втечі. На місці побоїща залишалися тільки українські групи самооборони, покликані «зачистити» терен. Полякам, котрі намагалися уникнути смерті, не сприяла пора року. Хоча літні температури далебі дозволяли ночувати поза домом, але коротка липнева ніч не залишала полякам, буквально перетвореним на ловецьку дичину, надто багато часу, щоб втекти і сховатися під покровом темряви.

Підрозділи УПА вдарили, як і планувалося, 11 липня 1943 року. Як усталили Владислав і Єва Семашки, вони атакували водночас дев’яносто шість населених пунктів у Горохівському та Володимирському й три в Ковельському повітах. Наступного дня, 12 липня, та ж доля спіткала ще п’ятдесят містечок і сіл Горохівського та Володимирського повітів[103]. Одним із перших зазнав нападу Домінополь, в якому дислокувався вже згадуваний польський підрозділ, який підтримував контакти з УПА. 11 липня цей підрозділ ліквідували, радше за все, партизани із загону (полку) «Січ» Порфирія Антонюка, за підтримки боївки Служби Безпеки ОУН. Один із членів СБ ОУН приблизно так описав цю операцію Данилові Шумуку: «Постукали в двері. Поручник [...] відчинив нам. От тут же, на порозі, я його й пристрілив. Капітана застрелив у постелі, а машиністка вискочила у вікно, і там її застрілили наші хлопці. [...] Ось тоді [...] хлопці з СБ й пішли гуляти по всьому селу. До ранку не залишилось ані одного живого ляха»[104]. Були вбиті близько двісті двадцять поляків. Села не палили, позаяк польські господарства привласнили українці.

На колонію Гурів напали в ніч із 10 на 11 липня близько 2.30. Мешканців перебили в окремих будинках холодною та вогнепальною зброєю. Там замордували близько двохсот поляків. О 3-й годині ранку упівці атакували колонію Вигранку. Її мешканців розбудив відгомін звуків, які долинали з Турова, і частина з них кинулися до схронів, або рятувалися втечею, дехто намагався боронитися. Однак, усе одно жертвами УПА впали близько півтори сотні поляків. О 5-й годині ранку трагедія