Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

розігралася в селі та на фільварку Замличах — тут були вбиті сто вісімнадцять осіб, а о 8-й годині ранку в колонії Новини загинули близько вісімдесяти поляків.

У Порицьку підрозділи УПА вдарили, коли поляки зібралися в місцевій латинській церкві на святкове богослужіння, яке починалося об 11-й годині. Нападники стріляли й кидали гранати в вікна та двері церкви. Ядвіґа Краєвська так згадує цей напад:

Під час «Глорії» перші постріли поцілили в отця Болеслава Шавловського та віруючих [...]. У церкві я була з сестрою [...]. Почувши, що вбивці ходять по церкві та кажуть: «О, той ще живий», я квапливо схопила чиюсь шапку, змочену в гарячій липкій крові, й потерла нею обличчя собі та сестрі, й ми вдавали убитих. [...] Дим був дуже задушливий, тож люди намагалися тікати з церкви, але черги з кулемета уривали їхні страждання у дверях церкви. [...] Українці кричали «вихаді хто живий», а тих, хто виходив, убивали в дверях [...] намагалися підірвати церкву, але ми тільки почули жахливий струс, і все змовкло[105].

У той час, коли тривала різанина в латинській церкві, інші групи партизанів убивали поляків, які залишалися вдома. Учасник нападу Іван Гринь пізніше свідчив, що тіла «до 200» убитих «поховали [...] поруч із польським костелом. На це мобілізували місцевих мешканців, [які — Ґ. М.] викопали велику яму з західного боку костелу, і туди зносили з костелу трупи. Їх там закопували всього на відстані від костелу до 25–30 метрів»[106].

Упівці напали на поляків, які зібралися в латинській церкві, також у Хринові. Храм оточили кордоном, який не випускав тих, хто виходили з богослужіння о 9-й годині. Натомість, дозволяли увійти усім, хто йшов на богослужіння об 11-й годині. Коли настала ця година, по натовпу відкрили вогонь із кулеметів. Коли обстріляні попадали на землю, упівці відступили, завдяки чому дехто з лежачих врятувалися. Водночас патрулі УПА вбивали поляків у будинках. Загинули близько ста п’ятдесяти осіб. В Заблотті теж напали на поляків у латинській церкві. Там замордували сімдесят шість чоловік.

Події в Киселині Аделя Прайс (уроджена Зюлковська) згадує так:

[...] після Служби Божої, близько 13 год., бандерівці увірвалися до церкви [...] і вбивали людей. Малих дітей розбивали об стіну. Частина віруючих сховалися на плебанії, в тому числі — я, мій батько і брат Станіслав. Ми піднялися на другий поверх. Партер підпалили. Нападники діставалися до нас драбинами. Ми поціляли їх цеглинами, які отримували від розбирання печей і стін. [...] Мій брат [...] загинув від кулі, яка влучила йому просто в серце. Її вистрелив упівець, котрий сидів на даху сусідньої стодоли[107].

Близько 22-ї години упівці відступили з Киселина, результат їхньої операції — вбиті майже дев’яносто поляків. Більшість тих, хто боронилися на плебанії, вижили.

В Здолбунівському повіті трагічна доля спіткала Гуту Майданську. Навесні 1943 року жителі цього села заявили про свою лояльність до українського підпілля і в обмін на гарантії безпеки постачали УПА харчі (яйця, молоко, зерно, м’ясо). Тим не менше, 12 липня українські підрозділи вимордували більшість мешканців. Загинули 184 особи (в тому числі одна українка). Врятувалися одинадцять поляків. У селі Загаях упівці замордували близько 260 поляків, у селі Линові — близько 70, у колонії та селі Пустомитах близько 90. Поляки гинули в ті дні також у колонії Стасин, Милятині, Михайлівці, Пелагині, Романівці, Самоволі, Смоловій, Риковичах, Щенятині Великому та Малому, Волиці, Топилищі, Жашковичах Старих і Нових і багатьох, багатьох інших місцях.

У ніч із 15 на 16 липня та 16 липня накотилася друга хвиля нападів. У селі Пільганах був убитий сто один поляк, а в колонії Широке — близько п’ятдесят (більшість добровільно пішли на галявину попід лісом, щоб там сховатися від вигаданої німецької пацифікації, перед якою поляків остерегли українці, і там були розстріляні). Опівдні УПА напала на село Куповальці, яке мало добрі стосунки з місцевими українцями, й навіть постачало продовольство УПА. Упівці в’їхали до села на підводах із кількох боків одночасно. Поляків убивали в будинках, садах, на полях «прочесали» збіжжя, шукаючи втікачів. Загалом тоді загинули близько півтори сотні осіб. Того ж дня в колонії Люлівка Венгерщина загинули щонайменше 87 поляків.

На межі липня й серпня підрозділи УПА на цих теренах лише зрідка атакували польські поселення. Можна припустити, що таким чином вони хотіли приспати чуйність поляків, що дозволило би завдати наступного концентрованого удару. Цьому також служила відозва штабу загону «Січ» Антонюка, в якій тільки-но вчинену різанину пояснювали потребою покарати поляків «із суворістю воєнно-революційних вимог» за співпрацю з німцями. Водночас було гарантовано «повну безпеку» тій частині польського населення, яка не пішла на співпрацю з німцями. Поляків закликали «не піддаватися ворожій агітації і не покидати своїх осель»[108].

Подальші напади підрозділів «Дубового»

У липні 1943 року антипольські акції в північно-східних районах Волинського воєводства чинили також підрозділи, підпорядковані «Дубовому». В тому регіоні сотні УПА продовжували напади на польські села, намагаючись цілковито «очистити» терен. Поляки переважно згуртувалися на базах самооборони. Бази не тільки давали притулок населенню, а й водночас перешкоджали УПА вільно пересуватися територією. Самооборони нерідко влаштовували реквізиції в довколишніх українських селах, у такий спосіб підважуючи (хоча це зовсім не було метою подібних акцій) авторитет УПА в її власному середовищі. Ще й тому польські осередки стали головною мішенню нападів українців.

Однією з найважливіших польських баз була Гута Степанська, яка співпрацювала з розташованою за шість кілометрів від неї на північ Виркою. Разом вони охороняли навколишні менші польські поселен-ня, жителі яких мали в небезпечній ситуації тікати на головні бази. Поляки також співпрацювали з радянськими партизанами, влаштовуючи з ними рейди проти УПА. Наприкінці березня вони напали на Мельницю Малу, а в квітні 1943 року разом атакували Бутейки. На початку липня 1943 року самооборона в Гуті налічувала п’ятсот осіб, але диспонувала тільки вісімдесятьма одиницями вогнепальної зброї, в тому числі шістьма ручними кулеметами. Ми не знаємо кількості захисників Бирки. Під опікою цих двох осередків перебували близько п’яти тисяч осіб.

Для ліквідації польських баз самооборони «Дубовий» визначив десять підрозділів УПА і СКВ, з яких було створено дві потужні бойові групи. До складу угруповання також входила «перша сотня» УПА на чолі з «Яремою». 16 липня близько 23 години українські підрозділи одночасно пішли в наступ.

Перша бойова група УПА знищила по черзі Переспу, Ужани, Сошники, Гали, Тур й інші населені пункти.