Читати книгу - "Король болю"

141
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 61
Перейти на сторінку:
смикнув коня за вуздечку і рушив першим. За ним подався увесь загін. Коні спершу пішли кроком, відтак швидкою риссю, і вже невдовзі Поморяни лишилось позаду. Казимирові кожен рух коня відбивався пекучим болем у грудях, куди, якусь годину тому, зацідив здоровезний Хома, але, зціпивши зуби, він терпів. Замкові вартові, яких той зневажав глибоко в душі, час од часу кидали на нього сторожкі погляди, в яких можна було прочитати одночасно страх і навіть легку ненависть. Показати свій біль — означало додати їм ще й упевненості.

Широка польова дорога поступово звужувалась і невдовзі привела до густого мішаного лісу.

Щойно вони опинилися в густій вологій тіні, війт озирнувся до Казимира й тихо промовив:

— Це тут.

— Покажи нам місце, куди пішли лісоруби, — відповів той.

Чоловік мовчки кивнув. За якусь милю-півтори, він звернув з дороги на значно вужчу стежку. Вершники по ній могли їхати тільки один за одним. Дрібна комашня й липке павутиння нестерпно лізли в обличчя та очі, доводячи до сказу і людей, і коней. За годину стежка привела на широку галявину з низькорослою травою і густими колючими зарослями. Посеред них лежало кілька зрубаних стовбурів, напівочищених від кори.

Казимир ще раз глянув на війта і побачив, що той зблід, наче смерть. По обличчю його градом котився піт, а очі були розширені, мовби хтось стиснув йому щосили живіт.

Найманець єхидно усміхнувся.

— Це тут водяться твої мавки? — запитав він.

Той знову кивнув.

— Якщо зараз побачу хоч би одну, то ввечері поїтиму тебе в шинку медовухою, доки тобі лізтиме в горлянку, — пообіцяв Казимир.

— Та й кожному з вас видам цілий гарнець доброї горілки, якщо впіймаєте тут якусь довговолосу потолоч, — гукнув він до замкових вартових.

Ті також не відповіли й тільки тривожно між собою перезирнулися.

Казимир зістрибнув з коня і пройшовся уздовж галявини. Поміж травою виднілися чорні випалені кола, де дроворуби розводили багаття. Всюди, звісна річ, було чимало людських і кінських слідів, але ніщо не вказувало на те, що тут відбулась сутичка. Бо ж навряд чи дужих озброєних сокирами чоловіків могли викрасти, наче дітей. Казимир вже розкрив рота для наступного жарту про те, що в цьому лісі водяться, либонь, не мавки, а дикі хвойди, коли ж його заглушило злякане кінське іржання. Коні сполошено затупцювали на місці, а деякі піднялися дибки. Одразу після цього залунала брудна людська лайка. Хтось із вартових лаявся найзавзятіше, добираючи останні слова, і не змовкав ані на мить. Втім у голосі його відчувався радше жах, аніж лють. Опинившись поруч з ним, Казимир оторопів. З трави стирчало кілька чималих обгризених кісток. А оскільки на них, окрім решток шкіри та м’яса, лишилися клапті одягу, то кістки, без сумніву, були людськими.

— Мавки, кажеш? — припинивши лаятись, звернувся вартовий до Казимира, — мавки, що їдять людей?..

Тепер уже змовчав найманець. Коні знову іржали й хропіли, і йому самому передалося відчуття жаху, що льодяною змією розповзлося від горлянки до серця. Казимир інстинктивно вихопив з-за поясу шаблю, хоч ворога перед собою не бачив. Йому подумалось, що ці демонські трофеї лишили тут невипадково. Очевидним було, що на цьому місці ніхто не ласував людським м’ясом. Кістки підкинули сюди з певною метою: зупинити, залякати, змусити ганебно втекти. Їх чекали... А якщо чекали, то щось має статися.

Найманець поволі роззирнувся. Замкові вартові, більшість з яких так і залишилися сидіти в сідлі, марно намагалися заспокоїти коней. Війт, впавши навколішки, молився. Легкий, навіть приємний вітерець гуляв поміж кущів і трав, дещо освіжаючи спітнілі обличчя. За галявиною починалася стіна лісу... Отже будь-хто, перебуваючи там, міг бачити їх усіх, як на долоні.

— Треба забиратися звідси, — проскиглив той, хто перед тим лаявся, — інакше з нами буде те саме...

Тут він ще раз вказав Казимирові на свою знахідку. Той мимоволі пригледівся і навіть порахував кістки. Їх було п’ять. П’ять обгризених гомілок, що, очевидно, належали колись трьом людям. «Чому п’ять, а не шість? — подумалось найманцю, — хтось був одноногим? Адже в кожної людини по дві гомілки. Чи, можливо, шосту не обгризли, тому й не підкинули сюди? Чи ще якась причина?..».

Раптово стих вітер, і сонце припекло ще дужче. Зазвичай, так буває перед дощем, тому Казимир звів очі догори, шукаючи там грозові хмари, що могли б стиха підкрадатись, наче злодії, однак небо було чистим, як душа немовляти... По обличчю найманця рясно заструменів піт. Він втер його рукавом сорочки, на якусь мить закривши собі вид. Коли ж знову глянув перед собою, то з жахом побачив, як просто на них падає велетенська сосна. Тріскотіння деревини, крики якихось птахів і людські розпачливі голоси змішалися в одну диявольську мелодію. Віковічне дерево важко опустилося на землю, поховавши під собою кількох вершників разом із їхніми кіньми. У тих, хто вцілів невідомо звідки полетіло каміння, нещадно розбиваючи воякам незахищені голови. Хтось, рятуючись, упав ниць і принишк у траві, а хтось (щоправда, таких було значно менше) заховався за своїм конем і спробував зарядити мушкета. Втім, оскільки каміння летіло звідусіль, годі було збагнути де ворог, а отже ніхто й не знав куди стріляти. Очевидним було тільки, що він за деревами.

Врешті невідомі нападники перестали жбурляти каміння, і поранені вояки застогнали ще дужче. Казимир, якому камінь тільки трохи подряпав щоку, миттю вскочив у сідло.

— До шабель! — наказав він тим, хто вцілів і, пришпоривши коня, рушив у напрямку лісу.

Очі знову заливав липкий піт, але ще більше сліпила злість. Лише перетнувши галявину і опинившись в духітливій тіні дерев, найманець зрозумів, що кинувся на невидимого ворога сам. Ніхто не подався за ним слідом. Озирнувшись, Казимир побачив, як замкові вартові боягузливо тікають з галявини, ледве допомагаючи пораненим і лишаючи вбитих.

— Сюди, заячі серця! — гунув він їм і від безсилої люті розітнув шаблею повітря, — поверніться, падлюки!

Втім ніхто з них його не почув. Або ж вдав, що не почув. Вцілілі люди втекли на вцілілих конях так швидко, що Казимир не встиг підібрати для них ще одного лайливого слова. Лють його закипіла всередині ще дужче, коли він збагнув, що й самому йому слід рушити за ними. І якомога швидше. Жодного з тих, хто пригостив його загін каменями, він не бачив. Проте це не означало, що невидимий ворог подався звідси геть.

Казимир знову вдарив коня і вже збирався виїхати назад на

1 ... 24 25 26 ... 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Король болю», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Король болю"