Читати книгу - "Король болю"

галявину, аж раптом відчув, що кінь провалюється задніми копитами кудись униз. Тварина злякано заіржала, а вершник в останню мить зумів вискочити з сідла і вхопитися руками за край величезної вовчої ями. Нещасний кінь опинився на днищі й миттю сконав на загострених палях, що пронизали йому круп і горло. Хтось ухопив Казимира трохи вище ліктів і витягнув з ями нагору. Та перш ніж він устиг роздивитися, хто це був, як отримав сильний удар в живіт, від чого в одну мить знепритомнів.

Здалось, минула ціла вічність, перш ніж відчуття знову почали до нього повертатися. Найперше, тіло найманця пронизав гострий біль, мовби хтось поволі нанизував його на довжелезну голку. Він лежав долілиць і, спробувавши поворухнутись, зрозумів, що руки його міцно зв’язані за спиною. Звідти, десь із туго перетягнутих мотузкою зап’ясть, біль і починався.

Казимир обережно повернувся на бік, спершись на ліве плече і стегно. Довкола нього панував напівморок, а в ніздрі вдарив їдкий сморід. Такого жахливого смороду він ще в житті не відчував... Це було щось середнє між тим, як смердить напіврозкладений труп і застояне болото. До горла підкотилась нудота, і Казимир міцно зціпив зуби. Не слід було зараз, ще не зрозумівши, де він є, привертати до себе чиюсь увагу.

Простір довкола виявився сирою запліснявілою, однак досить великою печерою. Поруч з виходом, який сірів за кроків десять, палахкотів смолоскип. Вогонь відкидав яскраві плями світла на оголене чоловіче тіло, що висіло вниз головою. Руки були опущені вниз і легко погойдувались. Важко було сказати живий цей бідолаха чи мертвий. Напруживши зір, Казимир намагався прочитати це на його обличчі, проте марно. В спогляданні минуло кілька хвилин, а може й більше, оскільки полонений ще не відчував, як слід часу. Він вже хотів спробувати підвестися, але тієї ж миті до печери хтось зайшов. В’язень принишк і ще дужче напружив очі. Здавалось, врешті-решт від таких зусиль вони вилізуть йому кудись на лоба.

Силует прибулого виглядав незграбним, але пересувався той на подив безшумно. Обійшовши довкола підвішеного, незнайомець зупинився й кілька секунд постояв навпроти нього. Можливо, він, як і Казимир, хотів дізнатися живий той чи мертвий. Проте, вже в наступну мить, сталося те, від чого в найманця похолола кров у жилах. Діставши з-за поясу велетенського ножа, незнайомець заходився орудувати ним над підвішеним. Тієї ж миті бідолаха закричав... Він виявився ще живим і, можливо, навіть міг розгледіти, як у руках мучителя з’являються шматки його шкіри.

— Господи милосердний, — прошепотів Казимир, — Господи милосердний...

Найманець, чиїм ремеслом були кров і війна, не міг дивитися на цю диявольску екзекуцію. І, видно, Господь, пошкодувавши його, вдруге за сьогодні позбавив свідомості.

Коли Казимир знову відкрив очі, то зрозумів, що досі лежить на лівому боці і бачить перед собою ту саму частину печери. Підвішеного полоненого вже не було, і, що з ним вчинили далі, найманець міг тільки здогадуватись.

Хоч зв’язані руки боліли тепер ще дужче, в цілому Казимир почувався трохи краще. Якщо тільки в його становищі, в цій суцільній халепі, існувало «краще» або «гірше».

Зібравши докупи сили, він спробував сісти, спираючись спиною об кам’яну стіну. Після чималих зусиль йому це врешті вдалося. Раптом Казимир відчув, що торкнувся своїм плечем чийогось тіла. Від несподіванки він спершу завмер, а тоді обережно запитав:

— Хто тут?..

— Такий самий нещасний, як і ви, — відповів йому чоловічий голос, в якому відчувався чужоземний акцент.

Одразу після слів пролунало важке зітхання.

Казимир повернув голову, однак збоку виявилась цілковита темрява, тому розгледіти співрозмовника йому не вдалося. Однак, навіть усвідомлення того, що він тут не один полонений, добряче його підбадьорило. Адже вдвох цілком можливо щось придумати.

— Як вас звати? — запитав найманець.

— Джованні Массарі, — відповів той, — я родом з Венеції. Мій брат Антоніо — венеційський консул у Лемберзі... А як звати вас?

— Моє ім’я Казимир.

— Казимир і все?

— І все... Я ландскнехт. Такі не мають ані герба, ані роду.

— Зрештою, в нашому з вами становищі і одне, і друге не має жодного значення, — з гіркотою сказав венецієць.

— Ваша правда, — погодився Казимир, — а як ви тут опинились, добродію? Невже займалися дипломатією в цих лісах?

— Я б посміявся з вашого жарту, але мені не до сміху, — відповів Массарі, — ці потвори полонили мене під час подорожі.

— Хто вони такі? Ви знаєте?

— Стриди... Людоїди. Ззовні вони схожі на людей, але всередині — звірі... Ні, радше демони.

— Давно ви тут?

— Не знаю. Місяць, два... Може більше.

— Намагалися втекти?

— Аякже. Двічі... Після другої спроби ці чудовиська перегризли мені ноги. То ж третьої вже не буде.

— Господи... — вирвалось у Казимира.

— Не згадуйте Господа, він нас покинув... До речі, той бідолаха, з якого вчора здирали шкіру, також намагався врятуватись втечею...

— У вас є зброя? — запитав найманець.

— Ні, в мене її одразу відібрали.

— А руки у вас вільні? — з надією запитав Казимир.

— Зв’язані, як і у вас. Не сподівайтесь...

Запала мовчанка. Після раптової надії найманця охопила ще глибша і гіркіша зневіра. Проте десь за півгодини він знову промовив у темряву до свого брата по нещастю:

— Скажіть, пане Массарі, що вам ще відомо про цих стридів?

Однак у відповідь почулося тільки незрозуміле бурмотіння.

— Пане Массарі, — стривожився Казимир, — чуєте мене?..

Нерозбірливе бурмотіння венеційця раптом змінилося плачем. Тихим, як у дитини, що заплакала уві сні. Це тривало якусь хвилину. Після цього, нещасний Джованні кілька разів повторив рядок зі Святого Письма, хоч перед тим нарікав на Господа: «Ніч минула, а день наблизився, тож відкиньмо вчинки темряви й зодягнімось у зброю світла».

Потім знову замовк, але вже за якусь мить зареготав. Вирішивши, що Массарі збожеволів від пережитого, Казимир вже більше не озивався до нього, тільки чекав, доки той нарегочеться, та побоювався, щоб на цей регіт не збіглися стриди. На щастя, венецієць невдовзі затих.

Дослухаючись до його важкого дихання, найманець подумки молився, щоб той бува не помер від своїх ран. Йому здавалося, що разом з цим безногим мучеником помре і його надія на спасіння. На щастя, той невдовзі озвався, і голос його був цілком притомний:

— Скажіть, пане Казимире, чи чули ви історію про мандрівника Одіссея? Він повертався з військового походу і разом зі