Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

перед світанком почали голос подавати, а вона з очима, повними слізок, читає й читає…

Король Марко з якогось там королівства ненавидів свого племінника, адже бачив, як він кохає королеву, а королева – його.

Та за таку любов король Марко півкоролівства свого віддав би, але не таланило йому на такі почуття, на щастя таке. Король Марко заздрив такій любові, бо сам він з такою пристрастю нікого в своєму житті не кохав і його так палко ніхто не кохав.

А заздрячи чужій любові, король Марко все робив, аби якщо й не вбити любов – це і королям не під силу, – то бодай закоханих розлучити.

І це заздріснику вдалося.

Закохані зазнали багато лиха і тяжких пригод. І хоч вони загинули, але їхні почуття все одно вистояли, бо вони – сильніші смерті і всіх лих, разом узятих.

Вражений таким почуттям, король Марко змилостивився і звелів Трістана та Ізольду поховати в одній капличці. Невдовзі з могили Трістана піднявся незвичайний терновий кущ і, перекинувшись через капличку, вріс у могилу Ізольди. Тричі наказував злий король зрізати той кущ, але кожного разу він з’являвся наступного дня – такий же чудово-незвичайний, як і раніше.

Мотря плакала, читаючи сумну повість про любов двох, які знайшли себе і своє щастя, і раділа водночас, що є така любов, яка навіть смерті не підвладна. І незчулася, як матінка, тінню підкралася до неї і вирвала з її рук зшиток.

– А що ти… читаєш? Це тобі, мабуть, той чародій передав? Щоб сохла за ним? Я думала, це Святе Письмо, а це про… про любов. Про яку любов, дурепо? Немає любові, повір мені, невдячна дщерь. Бо коли б вона була, то я першою її спізнала б. Не бувати тому, що задумав старий чаклун!

Мотря й ойкнути не встигла, як матінка на дрібненькі шматочки порвала-пошматувала зшиток, підбігла до вікна і викинула порване геть.

Закружляли шматочки, закружляли й розлетілися, як війнув вітерець із саду…

– Ось так і з Мазепиними чарами буде! – кричала матінка. – Пошматую їх і за вітром розвію!..

І вже не знала Мотря, кого їй було жалкіше – якихось незнаних Трістана та Ізольду і їхню любов, що тернами поросла, чи себе й свою любов було шкода, що теж заросте тернами…

Незчулась, як у журбі заспівала, душу свою ятрячи:

Цвіте терен, цвіте терен,

Листя опадає:

Хто з любов’ю не знається,

Той горя не знає…

Історики й досі міркують над тим, чим могла зачепити гетьмана юна красуня Мотря. Не тільки ж красою. Краса, як кажуть, до вінця. А мабуть, захопила його і своїм характером, хай і норовливим, але ж і благородним. Дівчина була наділена від природи небуденним розумом, вдалася гострою на язик, швидка, як казали, мислями і вчинками, була рішучою і не такою, як всі. Цим своїм характером вона й підкорила гетьмана, який тоді перебував у самотині, з якої, здавалося, вже не було – враховуючи його вік – виходу. А тут така дівчина, таке кохання! І хай він був досвідченим в амурних походеньках, але Мотрю сприйняв вище за чергові походеньки. Він не встояв перед цією незвичайною дівчиною, як не встояла й вона перед його чаром.

Недарма ж французький посол Бонак писав в одному зі своїх листів: «Як я чув, гетьман Мазепа, крім інших своїх чеснот, приваблює до себе легко своїм чаром жінок, як захоче того».

Ось тільки ненька рідненька пані Кочубеїха і чути про любов не бажала. Ні, ні, про листа французького посла месьє Бонака, що гетьман Мазепа володіє чаром, Кочубеїха нічого не чула. Але це не мало якогось особливого значення, адже вона ще раніше француза відала, хто такий Мазепа насправді.

– Того й при булаві, що чарівник, – бубоніла, як заходила мова про гетьмана. – І гетьманство він чаром узяв, наславши на старшину затемнення, – от вони, засліплені буцімто його подвигами, і вручили йому булаву. Тоді ж як гетьманом мав стати мій Василь. Дак лиходій той перехопив у нього булаву.

У цьому був особисто переконаний і сам Кочубей – він мав стати гетьманом… Він, Кочубей Василь Леонтійович! І йому мають належати символи гетьманської влади – клейноди: булава, бунчук, прапор і печатка. Ось так – так, а не інак.

Ну, за булавою діло не стане. Мазепину забере, вона для всіх, хто гетьманами стає, зроблена. А печатку… Печатку може й виготовити, умільців у нас вистачає. Із срібла хіба ж таку викарбують, з козаком посередині, в гостроверхій шапці, з рушницею – от ти вже й гетьман.

Матиме він військового суддю та писаря, обозного, осавула, перначого, хорунжого, бунчужного, булавничого – він вже давно прикинув про себе, кого на ці посади вибере, як гетьманом стане, – своїх людей… Полки очолять полковники – їх теж вибере, сотні – сотники, і поведе він військо, як ото про Дорошенка співається, хорошенько…

Гм, а чом би й ні?

Задумавшись, уявив себе гетьманом – а він завжди уявляв себе гетьманом і вже звик, що бодай у думках, а – гетьман, тож, уявивши себе на чолі Війська Запорозького, замугикав:

– Попереду Дорошенко… Дорошенко… Веде своє Військо Запорозьке хорошенько… А позаду Сагайдачний…

– Ей, ей, ти чого це розспівався? – стрепенувшись, шулікою налетіла – як завжди налітала на чоловіка, пані Кочубеїха.

– Та що ж мені вже заспівати зась?

– Який Дорошенко попереду війська? – голос у жони зробився аж надто високим. – Який, питаю, в дідька Дорошенко? Та ще й Сагайдачний… Чого це вони попереду?!

– А хто? – розгубився пан Кочубей. – Ма-мазепа?

– Ти попереду! Ти! – вже чи не кричала жона. – Ти генеральний суддя, то й маєш бути попереду, а не якийсь там… не якийсь там Дорошенко чи Мазепа. Ти суддя, а я – суддиха, от і маємо вдвох владарювати на Гетьманщині.

– Ти як завжди маєш рацію, моє золотце, – погодився чоловік із жоною, який погоджувався все життя, бо не погодишся, тобі ж і гірше буде – цур йому та пек йому!

Але щось вже не співалося. Мабуть, тому, що попереду все ж таки був Мазепа. Допоки? Пора, пора вже за неї братися, як слід… За булаву. За ту булаву, що Мазепа чи не з рук у нього вирвав. Казали (про це є свідчення й історика Оглоблина), що був такий мальований портрет Василя Кочубея з написом: «Гетьман Василь Кочубей». Мо’, й справді Кочубей ледь було не став гетьманом України?

– Так воно й є, – не затихає Кочубеїха. – Спершу в нас булаву перехопив,