Читати книгу - "Казки на ніч"

купив у ларку коньячку, щось у адміністраторів з їжі лишилося. Сіли за декораціями, випиваємо, за життя тремо, я про «Норд-Ост» розпитую, бо жива рана, вони про Київ питають. І раптом режисер-постановник, грузин, до речі, каже:

— У мене для вас, українці, подарунок є! — Він залазить з ногами на стілець, прокашлюється і видає: — Тарас Григорович Шевченко, «Катерина»!

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Роблять лихо з вами…

Більшість присутніх були дівчата. Майже всі приїжджі. І у всіх на очах виступили сльози.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине…

Цей виступ я не забуду ніколи. Москва, ніч, купка стомлених від багатогодинної праці й сп’янілих від коньяку людей слухають грузина, який декламує напам’ять поему українського класика. Коли мене запитують про Москву, перше, що я згадую, саме ту ніч.

Новий рік

Минулий рік був найкращим у житті Влада. Ще позаторік він був «третім помічником помічника» на СТО. Заробляв копійки, пив дешевий «Сармат» та збивав з місцевої дітлашні в кінці місяця на чекушку. А тепер? Тепер він серйозна людина. Воїн! Разом з трьома напарниками відповідає за безпеку району.

— Ай, харашо! — Влад крутнув кришку дорогого віскаря і хлюрнув собі у важкий гранчак.

Що не кажіть, а головне в цьому житті — вчасно пристроїтися. Влад одразу відчув, звідки дме вітер і що існує реальна можливість втілити відоме гасло «хто був нікєм, той стане всєм». Він одразу подався в апалчєнці, мовляв, всігда готов.

Не те щоб Влад дуже вірив в фашизм і американську інтервенцію, однак якщо це дозволяло вибивати двері в хати до колишніх кривдників і ставити їх на коліна іменем Новоросії й трахати таких дівчат, про яких раніше і мріяти не міг, то чому б і ні?

Влад ковтнув віскі. Задоволено плямкнув і наколов на виделку македонський пікантний перчик, фарширований сиром альметте.

«Добре, що я не зжер усе одразу, а потурбувався про Новий рік», — подумав він, згадуючи, як вивозив цілий кошик бухла та дорогої жрачки з магазину «Метро».

У двері постукали. Влад поставив гранчак і взяв приставлений до столу АК.

— Хто там? — гукнув він, не підводячись з-за столу, однак навівши дуло на двері.

— Це я, Стас!

Влад піднявся і відчинив товаришу. Від того тхнуло перегаром, однак він не хитався і виглядав доволі тверезо.

— Заповзай. — Влад дістав ще один гранчак і хлюпнув віскі. — Вчасно ти, ще півгодинки, і буде Путін вітати.

Стас жадібно, одним ковтком випив віски і простягнув Владові склянку.

— Ще! — неначе виплюнув він.

— Ого, суворо, — посміхнувся Влад. — Без питань. Щось сталося?

Стас випив другу порцію. Вже не залпом, а смакуючи.

— Сталося, Владе, сталося. Ти в курсі, хто зараз містом керує?

Влад скривився. Ця тема останнім часом була найболючиша.

— Ти про російський спецназ? У курсі. — Влад налив ще собі й товаришу. — Поприлазили, коли ми тут уже рік воюємо, і давай порядки наводити. Того не чіпай, те не роби.

Стас мовчки випив, поглядаючи на Влада.

— Та срав я на їх, — завівся Влад. — Ми тут самі собі влада. Ми Новоросія, третій Рим! А вони сюди чурбанів з Кавказу поприганяли і керують. Донбас — це їм не Крим!

— Усе сказав? — обличчя Стаса було неначе камінь.

— А шо, не так кажу?

— Так чи не так, а тільки, друже, я прийшов по тебе.

— Тобто по мене?

— У комендатуру підеш зі мною, до росіян.

— Стас, ти шо, тепер з ними?

— Знаєш, Владе, питання стоїть або ти, або я. Я собі якось дорожче!

— Сука! — Влад смикнувся в бік автомата, який притулив до стіни.

У наступну мить куля увійшла йому в праве око і, пробивши череп, вилетіла з потилиці. На шпалери бризнули кров і мозок. Влад ще якусь мить стояв, а потім упав уперед, ламаючи стіл і розкидаючи новорічні наїдки.

Стас встав з крісла і сховав пістолет у кишеню. Допивши віски, він поставив склянку на тумбу біля телевізора і вийшов, не зачиняючи двері. У телевізорі з вимкнутим звуком на тлі Москви беззвучно ворушив губами невеличкий лисіючий чоловічок. По екрану, просто на лисину чоловічкові, сповзала цівка Владової крові…

Скільки літ, скільки зим

Дзеленькнув мобільний. Дзеленькнув і затих. Затих у німому відчаї «Передзони». На дисплеї висвітився номер з минулого. Я видихнув і натиснув «Виклик».

— Привіт. — Його голос на тому кінці був надтріснутий і ніби наляканий.

— Привіт, скільки літ, скільки зим. З Новим роком!

- І тебе з Новим роком! Щастя, здоров’я. А головне — миру.

— Так, мир — це головне.

— Ти не уявляєш наскільки.

— Шо там у вас?

— Так, а шо? ЛНР у нас.

— Тобто ти не виїхав? Я думав, ти вже десь у родичів під Одесою.

— Ні, я лишився. Боявся втратити ферму. П’ятнадцять років праці не так легко кинути.

- І шо, вберіг?

— Фактично ні. Козачки майже все на шашлик пустили. І нічого ти їм не зробиш. У мене ж діти маленькі.

— Хоч би дітей відправив. Під обстрілами сидіти, воно їм треба?

— Обстріли західніше. У нас тільки чути інколи. Мені їх страшніше було через лінію фронту везти.

- І шо далі?

— Я не знаю, шо далі. Записався в міліцію.

— Оце новина. А нашо?

— Хоч трохи ферми збережу. Тут якшо не у владі, то зовсім ніяких прав не маєш.

— Та кидай усе й вали звідти! Шо там та ферма? Через тих овець, може, й людей стрілять будеш? Ти ж бачиш, що нічого гарного там уже не буде. Виростуть доньки і куди? В інститут благородних дєвіц ЛеНеРе?

— Шо ти мені тут політінформацію проводиш? Тобі добре, з хати тікать не треба.

— Мені з хати тікать не треба, бо, коли біда прийшла, я свою сраку на вулицю потяг, на барикади! А ти у хліву сидів з вівцями і чекав, може, пронесе.

— Нашо ти так?

— Ну а як? Як? Зараз тільки й розмов від вас: «Ми не хотіли ніяких новоросій. Ми хотіли просто працювати на власній землі». А не думали, шо ваш же сусід, п’яничка, той, що працювати не хоче, так він із нагайкою над вами з радістю ходить буде. А тепер плачеш? У міліцію зібрався? Йди. Стрімку кар’єру зробиш.

— Я тобі подзвонив за підтримкою, а ти?

— А так ти хотів, щоб я тебе пожалів і підтримав? У чому? У тому, що ти просрав рідний край?

— Зря я подзвонив.

— Та як скажеш, то роками не дзвонив,