Читати книгу - "Енн із Інглсайду"

попередити тебе, але чомусь це вискочило в мене з пам’яті. Якщо вона їде — нехай собі.

«Відданість родині» завадила Гілбертові докинути: «На щастя».

— Не поїде вона, пані Блайт, дорогенька. То була б надто велика удача, — похитала головою Сьюзен.

Проте цього разу Сьюзен помилилася. Наступного ж дня тітонька Мері-Марія поїхала, великодушно пробачивши всім усе в мить прощання.

— Не винувать Енні, Гілберте, — пишно сказала вона. — Певно, їй не праглося навмисне мені дошкулити. Я не заперечувала проти того, щоби твоя дружина мала якісь таємниці від мене, хоча для чутливої душі, такої як моя… Та попри все, мені завжди подобалася горопашна Енні… мушу сказати це в мить прощальної слабкості. Інша річ — Сьюзен Бейкер. Постав її на місце, Гілберте, і хай не писне — це остання моя порада.

Спершу ніхто не міг повірити в таке щастя. Потім, помалу, вони призвичаїлися до того, що тітонька Мері-Марія справді поїхала… що всі знову вільні сміятися, не боячись образити когось, відчиняти вікна й не чути нарікань на протяги, їсти улюблені страви, не жахаючись розмов про те, що вони неминуче спричинять рак шлунка.

«Я ніколи так охоче не прощалася із жодним гостем, — дещо гризько думала Енн. — Але як приємно знов бути собою у власному домі».

Миршавко ретельно вилизував свою шубку, відчуваючи, що й у котячім житті є беззаперечні радості. У саду розквітла перша півонія.

— Світ повен поезії, правда, мамо? — запитав Волтер.

— Червень буде погожий, — упевнено мовила Сьюзен. — Так сказано в календарі. Буде кілька весіль і щонайменше два похорони. Дивно, правда, — як то нарешті можна зітхнути спокійно. Коли я згадую, пані Блайт, дорогенька, як не хотіла святкувати той її день народження, то знов переконуюся, що є на світі всемогутнє Провидіння. І чи не здається вам, пані Блайт, дорогенька, що наш пан лікар залюбки з’їв би сьогодні смаженини з цибулею?

15

— Я вирішила зайти до вас, рибонько, — мовила панна Корнелія, — і пояснити все щодо свого дзвінка. То була помилка. Кузина Сара все-таки не померла.

Енн, притлумивши усмішку, запропонувала панні Корнелії стілець на ґанку. Сьюзен, підвівши голову від мереживного комірця, який вона плела для своєї небоги Гледіс, мовила з ретельно витриманою чемністю: «Доброго вечора, пані Еліот».

— Уранці з лікарні надійшла звістка, що вона померла, і я одразу сказала вам, бо вона ж була пацієнткою лікаря Блайта. Але то померла інша Сара Чейз, а кузина Сара жива, і житиме, на щастя, ще довгенько. У вас тут так прохолодно й гарно, Енн, рибонько. Я завжди кажу: коли десь є свіжий вітерець — то це в Інглсайді.

— Ми зі Сьюзен тішилися красі цього зоряного вечора, — мовила Енн, відклавши вбік рожеву муслінову сукню із дрібними зборками, яку шила для Нен, і переплівши пальці рук на колінах. Вона раділа приводові трохи побайдикувати — адже останніми днями ні в неї, ні в Сьюзен геть не було на це часу.

Невдовзі мав зійти місяць, і передчуття його сходу здавалося ще гарнішим, аніж сам схід. Обабіч стежини паленіли тигрові лілеї, а на крилах мрійливого, легковажного вітерцю долинав аромат жимолості.

— Погляньте, як хвиля маків розбивається об стіну саду, панно Корнеліє. Ми зі Сьюзен дуже пишаємося цьогорічними нашими маками, хоча самі й не маємо до них стосунку. Це Волтер навесні випадково розсипав насіння — і ось результат. У нас щороку стаються такі дивовижні несподіванки.

— Я люблю маки, — сказала панна Корнелія, — хоч вони так недовго квітнуть.

— Вони живуть на світі лише день, — притакнула Енн, — але як розкішно й велично! Хіба це не краще, ніж бути безбарвним майорцем, що квітне, здається, вічно? У нас в Інглсайді майорців немає — це єдині квіти, яких ми не допускаємо до кола друзів. Сьюзен не хоче навіть розмовляти з ними.

— У видолинку когось убивають? — запитала панна Корнелія. Справді, крики, що долинали звідти, могли означати, що когось палять на вогнищі. Утім, Енн і Сьюзен були надто звичні до такого, щоб їх це могло турбувати.

— У нас нині гостюють Кеннет і Персіс Форд — вони й постановили завершити день прощальним бенкетом у видолинку. А щодо пані Чейз — Гілберт зранку поїхав до міста, тож неминуче дізнається, що там насправді сталося. Я рада, що вона видужує, бо інші лікарі не були згодні з Гілбертом щодо діагнозу й він уже починав хвилюватися.

— Коли Сару забирали до лікарні, вона попередила, щоб її не ховали, не пересвідчившись, що вона справді мертва, — мовила панна Корнелія, статечно вимахуючи віялом і дивуючись, як то пані Блайт удається мовби зовсім не відчувати спеки. — Бачте, ми завжди боялися, що її чоловік був похований живцем… він лежав у труні, геть як живий. Та ніхто про це не подумав, а похопилися надто пізно. Він був рідним братом цього Річарда Чейза, що навесні купив стару ферму Мурів і переїхав туди з Лобриджа. Ох і тип! Каже, що оселився тут задля спокою — буцім у Лобриджі мусив весь час відбиватися від удовиць… — панна Корнелія, що хотіла була додати: «…і старих дів», умовкла, щоб не скривдити почуттів Сьюзен.

— Я познайомилася з його донькою Стеллою — вона співає в церковному хорі. Ми дуже сподобалися одна одній.

— Стелла мила дівчина — одна з небагатьох, які ще вміють шарітися. Я завжди любила її. Ми з її матір’ю були добрими подругами. Ох, сердешна Лізетта!

— Вона померла молодою?

— Так, Стеллі було тоді вісім років. Річард виховував її сам. Але ж він достеменний язичник! Каже, що жінки важливі лише в біологічному сенсі. Хтозна, що це означає. Усе йому треба за розумом гнатися.

— Зате з вихованням Стелли він, вочевидь, непогано дав раду, — мовила Енн, що вважала Стеллу однією з найчарівніших дівчат у світі.

— О, Стеллу неможливо зіпсувати. І я ж не заперечую, що Річард не в тім’я битий. Та щодо молодих хлопців він аж занадто мудрує — нещасна Стелла через нього не мала жодного кавалера. Кожного, хто залицявся до неї, він просто залякував тим своїм нескінченним сарказмом. Він найуїдливіший чоловік з усіх, кого я знаю. Стелла не може дати з ним раду — її мати була нездатна на це, то й вона теж. Вони обидві ніколи не знали, як за це взятися. У ньому сильний дух протиріччя, але вони цього, схоже, так і не втямили.

— Мені здалося, що Стелла — надзвичайно віддана донька.

— О, так, вона щиро любить свого батька. Та й він, зрештою, дуже милий, коли все відбувається