Читати книгу - "Я вмію стрибати через калюжі"

колію й відчував, що віжки ледь напнулися (батько називав це «настроїти коня»), він прищулював вуха, підбирав круп і починав швидко й легко викидати вперед свої могутні ноги — і тоді заводили свою пісню колеса брички.

Мене теж охоплювало бажання співати — так приємно було підставляти обличчя рвучкому вітрові й камінцям, що летіли з-під копит! Я любив дивитись, як батько впевнено правує, випереджаючи вози та бідки, власники яких смикали попущені віжки або вимахували батогом, намагаючись витиснути із своїх коней усе, що можна.

— Гоп! Гоп! — кричав батько, і цей вигук приборкувача мав таку силу, що будь-який кінь, зачувши його, стрімголов кидався вперед.

І от тепер, сидячи на осонні в своїй колясці, я дивився, як батько мастить бричку, й згадував, як рівно рік тому він переміг Макферсона на Двомильному полі.

Батько ніколи не озирався на своїх суперників. Він дивився тільки вперед, на дорогу, й усмішка не сходила з його обличчя.

— Не помітиш вибоїни — відстанеш на ярд, — казав він.

Я завжди озирався, сповнюючись азарту, коли бачив поряд із собою, над колесом нашої брички, морду здоровезного коня, роздуті ніздрі, шию в коричневій піні.

Пригадую, як я, озирнувшись, побачив Макферсона.

— Тату, — вигукнув я, — Макферсон доганяє!

По шосе, відстаючи від нас на корпус, із гуркотом мчала тарадайка на жовтих колесах; Макферсон — рудобородий чолов’яга — нещадно шмагав батогом свого сірого коня. В цьому місці польова колія, якою ми їхали, починала завертати на шосе.

— А дзуськи! — процідив крізь зуби батько. Він звівся, намотав віжки на руку й подивився вперед — туди, де ярдів за сто від нас колія з’єднувалася з шосе перед містком через канаву. Далі колія знов відгалужувалася від шосе, але переїхати місток міг тільки хтось один.

— Ану, жми, красунчику! — вигукнув батько і хльоснув Принца батогом.

Дужий кінь наддав ходи.

— Дай дорогу! — загорлав Макферсон. — Прокляття! Дай дорогу, як не хочеш у пекло, Маршалле!

Містер Макферсон був церковним старостою й добре знався на прокляттях і пеклі, але він не знав, чого вартий наш Принц.

— Насип нам солі на хвіст! — гукнув у відповідь батько. — Гоп! Гоп!

І Принц не підвів: він ще дужче наліг на посторонки, наша бричка вискочила на шосе перед самісіньким носом сірого коня і, знявши хмару куряви, промчала містком, а тоді знову скотилася на польову колію. Наздогнала нас тільки лайка Макферсона, який усе ще вимахував батогом позаду.

— Хай йому грець! — вигукнув батько. — Чого це я маю давати йому дорогу? Та мавши таку легку тарадайку, як у нього, я б уже був он за тим горбом!

Батько завжди страшенно лаявся, їдучи на пікнік недільної школи.

— Ти ж не забувай, куди ми їдемо, — вмовляла його мати.

— Гаразд, — охоче погоджувався батько, але тут-таки вигукував: — Хай йому біс! Онде Роджерс на своєму чалому! Гоп! Гоп!

Нарешті ми подолали останній пагорб і під’їхали до поля, де відбувався пікнік. Неподалік текла річка. Ламана тінь од великого залізничного мосту тремтіла на воді й лежала нерухомо на прибережній траві.

Діти вже гралися на тому полі. Дорослі, схилившись над кошиками, розпаковували чашки й тарілки, діставали загорнуті в папір пироги й розкладали на тацях бутерброди.

До огорожі, що тяглася вгору схилом горба, були прив’язані коні; вони відпочивали, опустивши голову. Раз у раз якийсь кінь змахував торбою й форкав, видмухуючи з ніздрів порох. Унизу, в затінку мосту, стояли вози й екіпажі з опущеними голоблями.

Батько в’їхав на вільне місце під високий прогін, і ми позіскакували з брички, перше ніж він устиг крикнути: «Тпру!» — і напнути віжки.

Я підбіг до річки. Навіть просто дивитися на неї — і то було приємно. Від струнких стеблин очерету по воді розходилися брижі. Пласке листя очерету торкалося її поверхні гострими кінчиками, а з дна раз у раз зринали й лопалися срібні бульбашки, залишаючи по собі кільця легеньких хвильок.

На тому березі річки у високій траві стояли воли й дивилися на мене. Із заростей очерету важко злетів блакитний журавель. Я замилувався ним, але тут Мері підбігла до мене й сказала, щоб я поспішав: час готуватися до змагання. У цьому змаганні я мав твердий намір перемогти, про що й заявив їй, поки ми йшли, тримаючись за руки, по траві до нашої брички, де мати готувала сніданок. Вона розстелила на траві скатертину, а батько, стоячи навколішках, краяв варену баранячу ногу. Батько завжди з підозрою ставився до м’яса, купленого в різника, і твердив, що баранина добра тільки тоді, коли вівцю взяли просто з пасовиська й зарізали, поки вона сита.

— На різниці овець мордують собаки, й тіснява там така, що й передихнути не можна, — казав він. — До того ж, їх там не годують по кілька днів, і вони втрачають усе, що нагуляли.

Тепер батько незадоволено бурмотів щось собі під ніс, перевертаючи баранячу ногу на тарілці.

— Коли це ягнятко було живе, — сказав він мені, — йому було стільки ж років, скільки оце мені тепер. Сідай-но, з’їж шматочок.

Після сніданку я тінню ходив за батьком, аж доки пролунав гонг, що сповіщав про початок змагань.

— Ну, ходім, — сказав він мені, урвавши розмову з приятелем. — Ми ще побачимося, Томе.

Він узяв мене за руку й повів до місця старту, де Пітер Фінлей уже шикував хлопців.

— Назад, ще крок назад, — повторяв Пітер, вирівнюючи шеренгу учасників, які весь час переступали лінію старту. — І не штовхайтеся, не збивайтеся докупи. Оце вже краще. Поспішати нема куди. Приготуйтесь як слід. Команди ще не було. Відступіть на крок!

— Ану, постав і мого героя, — сказав батько, підштовхуючи мене вперед.

Пітер обернувся і, побачивши мене, весело всміхнувся:

— А, це ти! — Потім спитав у батька: — Він і сьогодні засидиться на старті?

— Ні, сьогодні він будь-що переможе, — відповів батько.

Пітер подивився на доріжку, якою ми мали бігти, й сказав:

— Постав-но свого хлопця он перед тим кущем, Білле. Дамо йому невеличку пільгу. — Він погладив мене по голові. — Покажи своєму старому, на що ти здатен.

Я з цікавістю спостерігав метушню перед змаганням, з якого мав вийти переможцем. Хлопці підстрибували на місці або стояли, пригнувшись до землі, спираючись пальцями в землю. Батько сказав, що мені цього робити не треба. Я пішов слідом за ним біговою доріжкою між двома довгими шерегами глядачів. Я знав їх усіх; вони дивилися на нас, приязно всміхаючись. Серед них була і місіс Картер; колись вона дала мені льодяника. Тепер вона помахала мені рукою й гукнула: