Читати книгу - "Я вмію стрибати через калюжі"

class="p1">— Біжи щодуху, Алане!

— Отут твоє місце, — сказав батько.

Він зупинився і, нахилившись, роззув мене. На соковитій, свіжій траві просто неможливо було встояти босоніж — мені відразу закортіло пострибати. І я почав стрибати.

— Облиш, — сказав батько. — Кінь, що басує, призів не бере. Стій смирно й дивись он на ту стрічку. — Він показав на той кінець доріжки, де стояли двоє чоловіків, тримаючи напнуту стрічку.

Як на мене, до них було далеченько, але я заспокоїв батька:

— Та я туди враз добіжу.

— Слухай, Алане. — Батько присів навпочіпки й зазирнув мені в очі. — Не забувай, що я тобі казав. Тільки-но почуєш постріл — біжи до тієї стрічки. Мчи, не озираючись. Як тільки бабахнуть — біжи. Щодуху, як удома. Я стоятиму отам. То я пішов. Дивись на стрічку й назад не озирайся!

— А якщо я прибіжу перший, мені дадуть приз? — спитав я.

— Авжеж. Ну, готуйся. За хвилину стрельнуть.

І він, задкуючи, відійшов до шереги глядачів. Мене це збентежило. Я мав так багато запам’ятати — а як усе це запам’ятаєш, коли батька нема поряд?

— Готуйся! — раптом гукнув він мені з натовпу.

Я озирнувся, щоб подивитися, чому ж не стріляють з пістолета. Всі хлопці стояли на одній лінії. Їм там разом було, мабуть, весело, а я стояв тут сам-самісінький. Мені захотілося туди, до них. Аж тут пролунав постріл, і всі побігли. І як швидко! Мені аж дух перехопило. Хлопці мчали, закинувши назад голови. Вони змагалися між собою, але мені не було з ким змагатися — бо хіба ж можна бігти наввипередки, коли суперник ще не порівнявся з тобою?

— Біжи! Біжи! Біжи! — кричав мені батько.

Тепер, коли всі вже добігли до мене, прийшов час стартувати й мені, але вони чомусь не стали мене чекати, і я щодуху помчав за ними, лютий і розгублений водночас. Коли я дістався до фінішу, стрічка вже лежала на землі. Я зупинився й заплакав. Батько підбіг і взяв мене на руки.

— Щоб мене дідько взяв! — роздратовано вигукнув він. — Чому ти не побіг, коли стрельнули? Чому ти знов озирнувся й став чекати на хлопців?

— Я чекав, щоб позмагатися з ними, — схлипував я. — Бо коли наввипередки, то треба чесно-о!

— Ну, гаразд, не плач, — заспокоїв мене батько. — Ми все одно зробимо з тебе бігуна.

Все це було рік тому.

Може, і він згадував усе те, розкручуючи колесо, в той час як я сидів у своєму візку з покаліченими, вкритими ковдрою ногами й дивився на нього.

— Так, цього разу ти бігти не зможеш, — сказав він нарешті. — Але я хочу, щоб ти дивився, як біжать інші. Я поставлю твою коляску біля самої стрічки. Дивись на них і біжи разом з ними. Коли перший хлопець розірве стрічку, розривай її разом з ним.

— Як це, тату? — спантеличено спитав я.

— Подумки, — відповів він.

Я обмірковував йогр слова, поки він ходив до стайні по бляшанку з мастилом. Повернувшись, він поставив її на землю коло брички, витер клоччям руки й сказав:

— У мене була колись чорна сучка, покруч гончака з дворняжкою, я з нею полював на кенгуру. Прудка, мов вітер. Як угледить кенгуру за сто кроків, то вже не відстане — будь-що наздожене. Сполохне, бувало, ціле стадо, вибере одного, кинеться за ним, ухопить за хвоста просто на льоту, коли той підскочить угору, й повалить. Не так, як інші собаки, що цілять у плече. І не було випадку, щоб вона схибила. Кращої собаки в мене зроду не було. Один хлопець давав мені за неї п’ять фунтів.

' — Чому ж ти її не продав, тату?

— Розумієш, я взяв її маленьким цуценятком і виростив. Назвав її Бессі.

— Тепер би її нам…

— Атож, непогано було б. Але якось вона наразилася на кіл і ушкодила собі плече. На ньому виросла велика гуля, і відтоді з Бессі вже не було ніякої користі. Та я однаково брав її з собою на полювання, й, поки інші собаки гналися за кенгуру, вона гавкала. Ніколи не бачив, щоб собака так заводився під час гонів — а сама ж вона в тих гонах участі не брала. Пригадую, одного разу ми зацькували старого кенгуру; він стояв спиною до дерева, і, коли Бріндл — інший мій мисливський пес — кинувся на нього, кенгуру розпанахав йому всю спину. І віриш, Бессі, побачивши це, аж завила. Їй-богу! Я зроду не бачив собаки, який би так завзято полював і бився, як Бессі. Але ж насправді вона не полювала й не билась, а тільки дивилась і гавкала!

— Мені так цікаво слухати про неї, тату, — сказав я, сподіваючись, що батько розповість ще що-небудь.

— Так-от, ти маєш бути таким самим, як вона. Коли ти дивитимешся на інших, то намагайся разом з ними битися, бігати, змагатися, мчати верхи й горлати. А про ноги свої забудь і не думай. Принаймні я відтепер про них не думатиму..

13

Щоранку сусідські діти заходили по мене, щоб везти до школи. Їм це подобалося, бо кожен по черзі сідав у візок і їхав разом зі мною.

Ті, що тягли візок, басували, як коні, а я кричав їм: «Гоп! Гоп!» — і вимахував уявним батогом.

Возили мене Джо Кармайкл, який жив через дорогу, — ми з ним приятелювали, — Фредді Гок, який умів усе робити краще за інших і був героєм школи, а також Ябеда Бронсон, який, коли хтось його зачепить, кричав, що піде скаржитися вчителеві.

На нашій вулиці жили дві дівчини. Одну звали Аліса Баркер. Геть усі хлопці в школі упадали коло неї, але їй подобався тільки Фредді Гок. Другу звали Меггі Малліген. Ця рослява дівчина знала три страшні прокльони і, коли розізлити її, проказувала їх одним духом. Нам’яти комусь вуха їй було заіграшку, й мені особливо подобалося, коли возила мене вона, бо я був закоханий у Меггі.

Іноді, коли ми грали в «баских коней», візок перекидався, і Меггі промовляла свої три прокльони, а тоді піднімала мене й гукала до інших:

— Ану, допоможіть мені з візком, поки ніхто не побачив!

Вона мала довгі руді коси, й хлопці в школі іноді дражнили її:

— Руде волосся від кота взялося!

А вона співучим голосом відказувала:

— А твій ніс для сімох ріс, та дурню дістався!

Вона нікого не боялася; не боялася вона й биків.

Одного разу Макдональдів бугай вискочив на дорогу й напав на чужого бугая. Ми всі зупинилися подивитись. Макдональдів