Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

195,5 тис. у 1918 р. пояснюється значним притоком безробітнього сільського населення. Майже удвічі зменшилася й народжуваність[182]. Тисячі були заслані у концтабори, немало матеріальних цінностей вивезли російські окупанти.

Війна ще більше погіршила матеріальне становище населення – українців, поляків, німців, вірмен. Лише у Львові протягом 1914–1917 років продукти подорожчали утричі, дрова – більше ніж учетверо. Тривалість робочого дня збільшилась до 14–16 годин.

Не кращим було становище селян. У січні 1918 р. примусова праця селян у фільварках – три дні на тиждень – була узаконена австрійським урядом. Лише в Галичині поголів’я коней зменшилось із 900 тис. до 210 тис. Половина землі не розорювалась, удвічі впала урожайність зернових і технічних культур. Якщо в 1913 р. на душу населення в краї вироблялося 400 кг зерна і 620 кг картоплі, то в 1918 р. – відповідно 150 і 300 кг.

Справжнім лихом стали епідемічні захворювання. Якщо у роки світової війни від тифу загинуло 50 тис. цивільного населення, то в 1919 р. – майже 100 тис. Всього ж епідемія охопила у 1919 р. понад 400 тис. людей[183].

Особливо турбувала продуктова проблема: народ і, що найстрашніше, армія – недоїдали. Її розв’язати взявся державний харчовий уряд, який був створений чи не першим із всіх міністерських структур – ще 29 жовтня, коли австрійська державна машина практично зупинилась, а Польська ліквідаційна комісія започаткувала продуктовий саботаж Східної Галичини. Ось тоді українці вийшли з Крайового господарського уряду і всупереч полякам створили під проводом 58-річного уродженця Перемишля, чільного діяча товариств «Народна торговля», «Дністер», Крайового ревізійного союзу, «Руська щадниця» Степана Федака свій Український харчовий уряд (вул. Руська, 20). Насамперед він закликав селян не підпорядковуватися наказам старостів. Представники харчового уряду чи не першими у повітах перейняли виконавчу владу. 9 листопада С. Федак очолив держсекретаріат харчових справ[184].

В умовах воєнної розрухи уряд змушений був монополізувати продаж зерна, хлібопекарських виробів, картоплі, великої і малої рогатої худоби, свиней, шкіри, цукру, сірників, цигарок, каїніту і поташової соди. Водночас заявив про ділову співпрацю у товарообміні з відновленим товариством «Сільський господар», представниками кооперативів і фінансових інституцій. Навесні заведено два пісні дні, регламентовано розподіл м’яса, заборонено випічку хліба без установленого мінімуму (25 відсотків, як правило, картоплі і цукру) сурогату, обмежено його продаж у їдальнях до 25 грамів. Порушників зобов’язано заарештовувати і навіть ув’язнювати[185].

У час господарської розрухи допомога надійшла з Наддніпрянщини. З ініціативи Міністерства народного господарства УНР у Станиславові відкрито уряд головноуповноваженого з харчування Галичини і Буковини, який став посередником між харчовим урядом і кооперацією УНР. Крім того, з ініціативи наддніпрянського Червоного Хреста у Зборові відкрито харчовий пункт, який займався провізією 45 понівечених сіл повіту – комплектував бідноті продуктові пайки, готував гарячі обіди. Промислові товари, головно тканини, шкіра, взуття, на ринок взагалі не надходили – все йшло для обмундирування Галицької армії.

Вимагала відбудови та реконструкції нафтова промисловість, до якої виявляли інтерес Франція, Великобританія, США та інші держави. У 1919 р. на Прикарпатті було видобуто 0,8 млн тонн сирцю, а перевезено на переробку лише 0,2 млн тонн: не вистачало справних паровозів, вагонів, рейок, головне ж – працювала лише третина нафтопереробних заводів. І хоча нафтопродуктів катастрофічно не вистачало на внутрішньому ринку, їх з дозволу уряду вивозили на Наддніпрянщину і в Угорщину[186]. При цьому накладалось високе цло – 11,5 гривень за кілограм бензину чи парафіну. І все ж секретаріату торгівлі і промислу не вдалося монополізувати нафтовидобуток і контролювати нафтобізнес. Окремі ділки, зокрема, продавали по спекулятивній ціні – у 20–30 разів дорожче – великі партії дрогобицької нафти у Тернополі. Робились спроби її контрабандного вивезення до Угорщини.

Особливо гостро дошкуляв голод, хоча у сільському господарстві краю працювало понад три чверті населення. Основними землевласниками були дідичі-неукраїнці – поляки у Східній Галичині, румуни і поляки на Буковині, угорці – на Закарпатті. А близько 4/5 селян, головно українців, були малоземельними (до 2 га) і безземельними.

Все це спонукало уряд зайнятися проблемами села. Для закупівлі насіння під посіви в знищених селах уряд виділив 10 млн гривень. Рекомендовано управам камеральних дібр дозволити населенню користуватись державними пасовищами, а також підготувати дерево для відбудови краю.

У січні 1919 р. створено спеціальну комісію для розробки земельної реформи. Після довгих дискусій закон про земельну реформу 14 квітня врешті-решт був ухвалений, та опублікували його аж 8 травня – через три тижні. Але він визначив лише основи аграрних перетворень. Знаменно, однак, що було принципово розв’язано найпекучішу проблему – запроваджено ліквідацію великого землеволодіння – як поміщицького, так і державного, монастирського, єпископського. По закінченні визвольної війни ріллю зобов’язано розділити між безземельними і малоземельними, у першу чергу бійцями УГА та їхніми сім’ями (максимум ще дискутувався – від 30 до 100 моргів), а також «для творення взірцевих господарств, рільничих шкіл, інших промислових, просвітних, добродійних і загально корисних завдань». При цьому заборонялося самовільне захоплення і ділення цих вивласнених земель; порушення карались шестимісячним арештом або штрафом 10 тис. корон[187]. Ліси мали перейти під оруду держави. Однак очікуваний закон не погасив весняний запал бідноти – під час посівів вона захоплювала поміщицькі угіддя. Отож для ліквідації таких сільських конфліктів властям неодноразово доводилося залучати загони жандармерії і навіть війська.

Подібний січневий закон Директорії УНР був привабливішим, але менш розробленим і обґрунтованим. Зокрема, наддніпрянці пропонували вивласнити нетрудову землю без відшкодування і наділити її селянам безкоштовно. Галицький закон обминув це питання, залишивши його до вирішення наступному сеймові. Саме сейм мав визначити висоту ціни (під довгостроковий кредит і малий процент), яка має бути заплачена за наділи. Але для цього планувалося створити мережу державних кредитних установ.

Наведемо ще й думку сучасника В. Кучабського, який вважав, що цей закон відвертав від ЗУНР східногалицьких поляків-землевласників, «варваризував в остаточному результаті цю державу, відібрав у неї у всякому відношенні – особливо у культурному і моральному – верхи і знижував рівень цього життя на більший примітивізм»[188].

Уряд підпорядкував і реорганізував Крайову дирекцію скарбу, в складі якої діяла скарбова сторожа, скарбова митниця, державний касир, державний контролер (ревізор). Очолив цю службу організатор довоєнного кооперативного руху, перший директор Крайового ревізійного союзу (засн. 1904 р. у Львові) Омелян Саєвич (1869–1944). Створено також окружні дирекції скарбу у Бережанах, Бродах, Коломиї, Станиславові, Тернополі і Чорткові.

4 квітня 1919 р. нарешті впроваджено до обігу свою валюту – гривні (вартість австрійської корони) і карбованці (вартість двох корон). Але нова валюта не змогла стримати інфляційних процесів. Досвідчені господарники воліли і далі