Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

вести торгові операції австрійськими коронами, тому ринкова вартість гривні становила десь 80 сотиків. Крім того, з упровадженням нової валюти (головно банкноти 500 і 1000 гривень) відчувся брак дрібних грошей, що змусило київський уряд заготовки державних паперів випускати розмінні знаки по 5 гривень і 25 карбованців. Але і їх бракувало. Тоді повітова влада Бродів, Золочева, Тернополя, Збаража і Сокаля почали друкувати, причому нерідко на звичайному обгортковому папері, міські бони на 1, 2, 5, 10 гривень[189]. Бони номіналом 10, 20 і 50 гелерів випустила Жидівська національна рада у Болехові. Навесні 1919 р. Експедиція заготовки державних паперів УНР надрукувала у Станиславові розмінний знак Державної скарбниці УНР номіналом 5 гривень. У Станиславові відкрито відділ Українського народного кооперативного банку[190].

В ході грошової реформи уряд прагнув підвищити заробітну плату, головно кваліфікованим працівникам. Заробіток спеціаліста, скажімо, педагога (2400 корон) не набагато відрізнявся від платні прем’єра С. Голубовича (3500 корон)[191]. Прийнято також закон про поборювання хабарництва.

Поступово відновлювали життєдайність залізничні магістралі, пошта і телеграф. Планувалося провести регуляцію річок. На прохання уряду в Галичину прибуло півсотні машиністів-наддніпрянців, розширено два залізничні шляхи: Підволочиськ – Львів (до Борщович) та Броди – Красне, відкрито тримісячний залізнично-технічний курс у Станиславові. Водночас удвічі збільшено залізничний і поштовий тарифи. У Стрию розпочато будову перших бронепоїздів. На телеграфних апаратах введено український алфавіт. Розпочато випуск своїх поштових марок[192].

Для нормування праці було дозволено 8-годинний робочий день. А для вшанування людей праці Першотравень оголошено державним святом. Напевно, західноукраїнський уряд зробив це першим серед тодішніх європейських країн[193]. Святкового дня у столиці відбулося робітниче віче, на якому відспівано «Ще не вмерла Україна…» і «Марсельєзу», а потім проведено маніфестаційний похід центром Станиславова до театру. Подібні урочистості відбулися й у інших населених пунктах краю.

Втім, радикальному реформуванню заважала кровопролитна війна, яка суттєво звужувала його масштаби. Основні державні видатки спрямовувались на утримання Галицької армії. Власне непосильні видатки на воєнні цілі, дипломатичну практику та відбудову зруйнованого війнами господарства спричинили в республіці системну фінансову кризу – інфляцію української та австрійської валюти, ігнорування населенням внутрішньої державної позики, відсутність надходження коштів від заробітчан-емігрантів Америки тощо. Втім, фінансова криза стала звичним явищем і для великих країн повоєнної Європи.

«Будувати мости над прірвою…»

Михайло Лозинський закінчив статтю «Задачі нашої інтелігенції» у часописі «Република» за 5 березня 1919 р. цікавими роздумами: «Давня революційна приповідка каже: „Є люди, які живуть революцією, і є люди, які живуть з революції“. Кожний з нас нехай робить так, щоби про нього можна сказати: „Се чоловік, який живе Україною!“ Нехай ніхто не робить так, щоби про нього казали: „Се чоловік, який живе з України!“ Се було би пятно найбільшої ганьби».

Більшість галицької інтелігенції, у цьому ми переконані, щиро сприйняла ідеї народної революції і стала душею й мозком процесу національного відродження. У першу чергу розпочато перебудову, а фактично будову системи народної освіти. Зокрема, у законі про основи шкільництва від 13 лютого 1919 р. публічні школи оголошено державними, а вчителів – державними службовцями; згідно з рішенням освітньої влади дозволено засновувати приватні школи; українська мова стала основною у всіх державних школах; за національними меншостями – поляками і євреями – визнано «право на школу в рідній мові». Спеціальними законом від 14 лютого 1919 р. націоналізовано українські приватні гімназії в Долині, Городенці, Копичицях, Рогатині, Чорткові і Яворові, а також учительські жіночі семінарії в Коломиї, Львові і Тернополі. Всього ж було відкрито 30 українських середніх шкіл, у тому числі 20 гімназій (Бережани, Борщів, Броди, Бучач, Городенка, Долина, Дрогобич, Золочів, Жовква, Коломия, Копичинці, Рогатин, Самбір, Сокаль, Станиславів, Стрий, Тернопіль, Товмач, Чортків, Яворів), 3 реальні школи (Станиславів, Снятин, Тернопіль), 7 учительських чоловічих і жіночих семінарії (Бережани, Заліщики, Коломия, Самбір, Сокаль, Станиславів, Тернопіль). Українізація такої кількості шкіл проходила з великими труднощами. Особливо не вистачало дипломованих педагогів, більшість з яких зголосилися добровольцями до Галицької армії. Це вимусило держсекретаріат освіти приймати на службу старшокурсників університетських студій, окрім того, було закрито немало старших класів, оскільки багато юнаків зголосилися до армійської служби.

Відновлювали діяльність державні середні школи для національних меншостей. Зокрема, у Станиславові, Тернополі, Стрию, Коломиї єврейська державна гімназія, у Станиславові – німецька. Для поляків залишено польські державні гімназії у Станиславові, Тернополі, Коломиї і Дрогобичі, але вони не діяли, оскільки не вистачало учителів, які би склали службову присягу[194]. Крім того, Державний Секретаріат давав дозволи на заснування приватних гімназійних курсів, але за умов, що «власник – основатель школи буде горожанином нашої республіки та буде приноровлюватися до всіх постанов шкільних властей».

Не забуто ремісничі школи. У листопаді 1918 р. таких закладів було два – школи деревного промислу у Станиславові і Коломиї, а також кошикарський курс у Коломиї. Їхнім учням призначено невеликі стипендії. Інші школи, зокрема машинного слюсарства у Тернополі, рільнича в Городенці, гончарська в Коломиї через пограбування у часи військового лихоліття не працювали. На противагу Львівському університету в Станиславові відкрито тимчасові правничі і філософські курси. Навчальну літературу мало готувати Державне видавництво шкільних книжок, яке створено у квітні 1919 р.

Особлива увага у школах надавалася вивченню української мови. Розпорядженням Держсекретаріату освіти і віросповідань усіх педагогів державних шкіл зобов’язано скласти професійну присягу на вірність УНР. Освітнє реформування узагальнив з’їзд учителів середніх шкіл, що відбувся 21–23 березня 1919 р. у Станиславові. У його резолюції, зокрема, зазначено: «Школа має бути національна і має не тільки приготовляти до студій на університеті, а до життя і праці. Вона має бути вільна від всяких односторонніх впливів держави, церкви, політичних партій і суспільних кляс. Стоячи на становищі свободи совісті З’їзд рішив, що научування релігії і виконування релігійних практик є залежне від батьків до 16 року життя ученика, від 16 року життя від волі самого ученика. Хоч основою цілого виховання уважає З’їзд ріжне виховання, заявляється проти мілітарізації школи. Щоби зарадити деправації характерів, та плекати в учнів громадянські почування, засновуються спільні громади. Плянована З’їздом зреформована середня школа розподіляється на пищу, однотипову середню школу без клясичних мов і ріжнотипову вищу середню школу (гуманістична, реальна, модерно-фільологічна і технічна). Для співвідношення школи і дому закладається батьківські комітети з дорадчими голосами»[195]. Як бачимо, конструктивні ухвали з’їзду сприяли демократизації педагогічної праці і взагалі шкільного життя.

Продовжували функціонувати переповнені сирітські притулки у Тернополі, Бродах, Підкамені та інших містах. Один з них, у Бродах, 28 березня 1919 р. відвідав голова Директорії УНР С.