Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

відчинилися й забіг принц Омар, переслідуваний своїми вартовими, з чиїх рук він вирвався. Задихаючись, він припав до трону.

– Стійте! – закричала султанова дружина. – Цей – справжній!

Вартові відпустили Омара. Проте султан, палаючи гнівом, наказав зв'язати навіженого.

– Тут наказую я. Цей, – він указав на Лабакана, – надав мені знак мого друга – кинджал.

– Він украв його! – скрикнув Омар.

Але султан звелів витягти нещасного Омара з зали силою, а сам із Лабаканом пішов до своїх покоїв.

Султанова дружина була переконана, що чоловіковим серцем заволодів ошуканець, і стала думати, як переконати в цьому султана. Нарешті вона пішла до чоловіка, вдавши, що ладна поступитись і визнати сина, але попросила лише про одну умову. Султан погодився, й вона сказала:

– Я хочу дати їм завдання. Нехай кожен пошиє по жупану і по парі штанів, а ми подивимося, у кого вийде краще.

Султан згодився, пішов до Лабакана й попросив його виконати материну примху. У простакуватого кравця серце заграло від щастя.

Кожному з юнаків відвели по кімнаті й дали достатньо шовку, а також ножиці, голку та нитки.

Третього дня султан послав по обидва жупани та їхніх майстрів.

Лабакан переможно розгорнув свій жупан перед враженим султаном.

– Погляньте, батьку й мати, – сказав він. – Ладен посперечатися з наймайстернішим придворним кравцем, що такого йому не пошити!

Султанша посміхнулася та обернулася до Омара:

– Ну, а в тебе, сину мій, що вийшло?

Той люто пожбурив на підлогу шовк і ножиці.

– Мене вчили приборкувати коней і тримати в руці шаблю, і мій спис поцілить у мішень на відстані шістдесяти кроків – але мистецтво голки мені чуже й не гідне мене!

– О істинний сину мого пана! – вигукнула султанша. – Чоловіче мій і повелителю, хіба ви ще не бачите, хто принц і хто кравець?

– Цього доказу замало, – сказав султан.

Він наказав осідлати найшвидшого коня й поскакав до лісу, де жила добра фея.

– Я знаю, чому ти прийшов до мене, султане, – мовила фея. – Візьми ці дві скриньки! Нехай ті двоє, що хочуть бути твоїми синами, зроблять вибір! Твій справжній син вибере те, що треба.

І фея простягла йому дві маленькі скриньки зі слонової кістки, оздоблені золотом і перлинами. На кришках були написи з діамантів. На одній кришці значилося: «Честь і слава», на другій – «Щастя і багатство».

Перед султановим троном поставили два столи. Султан поставив на них обидві скриньки, сів на трон і знаком звелів одному з рабів відчинити двері.

Султан дав знак, і завели Лабакана.

– Сину мій! – сказав султан. – Одна з цих скриньок містить підтвердження істинного твого походження. Вибирай!

Лабакан підійшов до скриньок.

– Що може бути вищим за щастя зватися твоїм сином, що шляхетніше, ніж багатство прихильності? Я обираю скриньку, на якій написано: «Щастя і багатство».

– Ми потім дізнаємося, чи правильним є твій вибір. А поки що сядь он туди, на подушку, – сказав султан.

Завели Омара. Султан пояснив йому, що він має вибрати одну зі скриньок.

Той прочитав обидва написи і сказав:

– Останні дні навчили мене, яке непевне щастя й нікчемне багатство. Честь і слава, я обираю вас!

Він поклав руку на скриньку, але султан наказав почекати. Він знаком звелів Лабаканові підійти до столу, і той теж поклав руку на свою скриньку.

Скриньки відчинилися самі собою.

У скриньці, вибраній Омаром, лежали маленька золота корона і скіпетр, а в Лабакановій скриньці – велика голка та нитки. Султан зняв із подушки коронку, і в його руці вона почала рости, поки не досягла розмірів справжньої корони! Він поклав її на голову своєму синові Омару, поцілував його в чоло і звелів йому сісти праворуч від себе. А повернувшись до Лабакана, сказав:

– Ти не заслужив на мою ласку, але я дарую тобі твоє нікчемне життя. Поквапся забратися з моєї країни!

Лабакан упав навколішки перед принцом.

– Ви можете пробачити мені? – спитав він.

– Вірність другові, великодушність до ворога – ось горде правило Абассидів, – відповів принц. – Іди з миром.

– О істинний сину мій! – вигукнув старий султан, припадаючи до Омарових грудей.

Еміри та паші повставали зі своїх місць і вигукнули:

– Слава синові султана!

А Лабакан зі своєю скринькою під пахвою вислизнув із зали.

Прибувши до Александрії, він продав ювелірові свою скриньку, купив будинок і влаштував там майстерню. Повісивши над вікном вивіску з написом «Лабакан, кравець», він узявся тією голкою й тими нитками, що знайшов у скриньці, лагодити жупан. Хтось відірвав кравця від цього заняття, кудись покликавши, і, коли він знову сів за роботу, перед очима його постала дивовижна картина: голка старанно шила, хоча її ніхто не тримав, і робила такі витончені стібки, яких Лабакан не робив навіть у хвилини удачі! А моток ниток ніколи не переводився.

Лабакан невдовзі став найвідомішим кравцем в Александрії. Часто він чув про славу молодого султана Омара, який став гордістю народу та грозою ворогів. Лабакан жив, шанований усіма, а голка й сьогодні шиє вічними нитками доброї феї.

Шарль Перро

Попелюшка

Давно-предавно жили собі чоловік і дружина. Вони мали єдину дочку, яку обоє дуже любили.

Одного разу, коли дівчинці було шістнадцять років, її мати тяжко захворіла й за кілька днів померла. У дім прийшло горе.

Через кілька років батько дівчинки познайомився з удовою, яка мала двох доньок, і невдовзі одружився з нею.

Уже з першого дня мачуха зненавиділа пасербицю. Вона змушувала її робити всю чорну роботу, і бідолашна дівчина не мала ні хвильки спокою. Тільки й чути було:

– Ану принеси води! Підмети підлогу! Підкинь нарешті дров у камін!

Дівчина весь час була замурзана попелом і пилом. Скоро всі, навіть батько, почали кликати її Попелюшкою, а тоді й геть забули її ім'я.

Мачушині доньки були такими самими злими буркотухами, як їхня мати. Вони заздрили красі зведеної сестри й тому прискіпувалися до неї.

Якось країною пішла чутка, що молодий принц збирається влашту вати бал, який триватиме кілька днів.

– Любі донечки, – сказала мачуха, – ми поїдемо на бал, і одна з вас обов'язково сподобається принцові й вийде за нього заміж.

– А друга? – в один голос спитали сестри.

– А для другої ми вже знайдемо якого-небудь міністра.

Від того дня сестри ні на крок не відходили від дзеркала, приміряли нові вбрання. Нарешті настав день, коли, пишно вбрані, вони сіли в карету й поїхали до палацу. Перед від'їздом мачуха суворо сказала Попелюшці:

– Навіть не думай, що байдики битимеш, доки нас не буде вдома.

На столі були дві миски: одна