Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чи бачив хто-небудь, як будують тунелі метрополітену? Металеві прути конструкцій заливають сірою сметаною бетону, але й крізь бетон раз у раз «проростають» гострі скалки зубатого, саркастично-всміхненого заліза. І підземний потяг, що у череві своєму несе невпинно-гуркітливе сонячне сплетіння механіки, просвічує ребристу дванадцятитисячепалу кишку тунелю, пильним електричним оком загнаного до Тартару циклопа. Безжальна, життєрадісна веселість конструкцій закручує у віхолі електронів, магнітних полів та корпускул світла тендітні пагони людських душ і перетворює їх на пульсуючу магму натовпу, яку так добре ще до появи метро відтворював на кубофутуристичних полотнах Олександр Богомазов чи у футуристичних віршах Давид Бурлюк:
Динамо заїло, чи лоно зидо…
Од то залоди, мо мит ол но?
Невпинно гуркотять коліщата ескалатора, підлизуючи нескінченним язиком сходячої стрічки брудні обніжжя масової субстанції натовпу. Ол-но, ол-но… підлизує підлиза-підлабузник начищені черевики ділових людей, присипані порохом довгих коридорів чоботи студента філфаку, допотопні овали чунь скандальної богомольної бабці, що на них, як на трьох китах, тримається все московське православ'я, модні на платформі шузи першокурсниці Києво-Могилянської академії, полатані югославські чоботи середнього віку чесної бухгалтерки, сіреньке вітчизняне взуття фабрики «Славутич», жіночі «шпильки», солдатську кірзуху тощо. Ол-но, ол-но, ол-но… вправно і безжально працює машина.
«Не затримуйте рух, обережно ступайте на ескалатор», — лунає в динаміках металевий голос чергової по станції. Перед самою стрічкою, боячись на неї ступити, стоїть стара, зморшкувата селянка в синій у чорну клітину хустці і плюшевому, потертому на ліктях та біля кишень жакеті з двома перекинутими через плече кошиками, напханими якимось ганчір'ям.
«Бабка, відать, пєрвий раз у мєтро!» — чується попереду, і жваві громадяни, підхопивши бабцю за руки, виштовхують її на металеву стрічку. Ноги бабці в ялових чоботях потрапляють саме на проміжок між сегментами ланцюга, і, коли диявольська сила перетворює стрічку на східці, селянка остаточно жахається й, намагаючись втримати рівновагу, чіпляється руками за гумовий поручень та шепоче: «Матінко Божа, борони й помилуй! Борони й помилуй!».
Я стою на східцях за селянкою, вдихаючи тендітний аромат свіжого диму, сушеної калини, курячого пір'я, свіжого хліба та парного молока, що тягнеться за нею. Цей аромат волошкового кольору. Пшеничного кольору. Кольору маку. Сива прядка вибилася в неї з-під хустини і ти, люба моя голубко, своєю мозолястою, всіяною зморшками рукою забираєш її знову під хустину. Коли ти народилася мила моя? У дев'ятнадцятому, двадцять третьому чи двадцять сьомому? Скількох рідних твоїх виморили голодом у 33-му? Розкажи мені, кохана моя, як ти ще малою дитиною, заховавши під кожушком ляльку з хрестом на обличчі, разом з мамою втікала до Києва, аби врятуватися від голодної смерті? Тобі ще й досі пам'ятаються мамині сльози й холодні березневі тротуари Києва, і міліцейський двір на Печерську, у який вас, спіймавши, відвезли. І якби не ота жінка з третього поверху жовтого величезного будинку, яка виносила вам двічі на день невеличку каструлю пшоняної каші з олією та хліб, не жила б ти на цьому світі. До речі, ти бачила сьогодні цей дім вдалині від метро. Він і зараз там стоїть.
Розкажи, як батька твого ледь не розстріляли за те, що він сховав у бутлі п'ять фунтів пшениці дітям на коржі, а, «виявивши гуманність», дали десять років таборів. Розкажи, як він, не повертаючись додому, пішов на фронт у складі «штрафбату», щоб «кровію іскупіть», і загинув десь під Сталінградом, так що й могилки не лишилось. А ви з мамою тим часом жили в окупації, і тебе ледь не погнали остарбайтером до Німеччини, але не погнали, бо ти корою дуба порозтирала собі виразки на руках та ногах і прикинулася буцім хвора на струп (німці страшенно не любили шкіряних хвороб). Розкажи, як ти після війни разом із дівчатами запрягалася в плуга, аби зорати і засіяти поле, бо уся худоба полягла. Як поверталися із війни хлопці, і ти закохалася у Миколу-танкіста, а згодом першого тракториста на селі. Яке щасливе було «врем'я». Голодне, важке, але щасливе. Жили дружно, весело, наче одна сім'я. І співали, і танцювали, і раділи, і дітей народжували. Миколка у сорок сьомому народився, Надійка — відразу за ним у сорок восьмому, Федір — у п'ятдесят другому та наймолодший Іванчик — у п'ятдесят дев'ятому. Мати чотирьох дітей, ти завжди на Зелені свята вбирала хату свіжою м'ятою та півоніями, варила узвар та кутю до Різдва Христового й пекла паски на Великдень, ходила до церкви, аж поки її не закрили на початку шестидесятих. Зле сонце било тобі в голову, коли ти вже втомленою сорокарічною жінкою відпрацьовувала жахливі трудодні на цукрових буряках, аби голова колгоспу виділив вашій родині декілька листів шиферу, щоб полагодити дах на хаті. Чоловік помер п'ять років тому від раку губи — курив багато. Діти роз'їхалися хто куди. Микола на Сибірі нафту добуває. Дочка вчителює у Чернігові. Федір вже у могилі, Царство йому Небесне. Напився дурень на День Победи, сів на мотоцикла та
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доба. Сповідь молодого «бандерівця»», після закриття браузера.