Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

й розбився на смерть. Найменший — той, правда, приїздить. Він тут під Києвом, у Василькові живе. Картоплю допомагає посадити, врожай зібрати. Надійка онука на літо присилає, та який з нього помічник — дванадцять років, одні гульки в голові та риболовля. Пенсії, що платить держава, ледь вистачає на хліб, мило, сірники та сіль. Інколи ще оселедця можна взяти, печива до чаю… А не за горами зима. Чим топитиму далі, бо той хмиз, що за літо назбирався, от-от закінчиться? Потрібні гроші, щоб заплатити за машину соснової обрізі (з пилорамою вже сусіда домовився). Візьмемо машину на двох. Він мені й попиляти їх за пляшку допоможе. Та цього року, слава Богу, вродила городина й ти, набравши два кошики часнику, до ладу випитавши все в сусіда, наважилася їхати до міста. Потім стала в переході до метро осторонь інших і трошки дешевше за три години все спродала. Банка часнику — тридцять купонів. От і маєш тепер ціле багатство — майже п'ятсот карбованців, ледь не половину пенсії своєї за день заробила! Купила в магазині неподалік дві паляниці, цукерок «Ракові шийки» і сусідові пачку цигарок за гарні поради. У місті продавати набагато вигідніше, аніж коли виставляєш банку часнику просто на дорозі для покупців з авто. Ще три ходки й на дрова має вистачити… Тепер аби правильно до своєї станції метро «Лісова» доїхати… А там автобус до Бобровиці, і от через три години ти вже вдома…

Люба моя одвічна українко, що на своїх плечах тягнеш сама цілу країну, я стою за твоєю спиною і вдихаю твій лагідний аромат. Я люблю тебе усім своїм серцем! Люблю твою ніжну душу й замріяні, тужні пісні. Люблю твоє життя — чисте й нехитре. Вболіваю за твою долю і хочу, аби діти твої жили в щасті й заможності. Проте зараз вони здеморалізовані, заклопотані, занедбані, забиті борсаються в лайні і не знають, як дати собі ради, щоб заробити на хліб щоденний. Але ми мусимо самі витягти себе з цього лайна. Ми маємо стати хазяями на своїй землі, куркулями, господарями. Повернути собі той одвічний гордий козацький дух вільних людей, який з нас вибивали сторіччями, перетворюючи на холопів та гречкосіїв. Але хто я такий, щоб налаштовувати тобі дороговкази, народе мій? Я — звичайний міський шляхтич, представник задовбаного українського відродження (було відродження «розстріляне», а ми відродження «задовбане» — треба занести цю тезу до записничка, «вироджене відродження» — от ще гарна характеристика). І я далекий від тебе по-справжньому. Я не хотів би жити з тобою в одній хаті, бо здох би від нудьги, забобонів і серіалів, які ти останнім часом так полюбив. Я краще буду приїздити до тебе на екскурсії й милуватися портретами Софії Ротару та Божої Матері, якими ти прикрасила червоний кут, рушниками й календарями з Іриною Білик та цілителем Пантелеймоном, афішами Миколи Мозгового та плакатами Миколи Чудотворця, якими обклеєні шафи у твоєму домі; буду радіти від старої допотопної прядки, на яку дитина посадила ляльку Барбі, буду радіти, що нові сучасні бренди також входять у твоє життя, правда, у трохи зміненому турецьким чи китайським легпромом вигляді — «ADIDAS» стає «ADIDUS» фірма «NIKE» — «NAKE», а славнозвісна «COCACOLA» — «SOSA-SOLA»; і ти з гордістю вдягаєш ці модні спортивні костюми на старі, ще довоєнні вишиванки, і виставляєш ці пляшки на весільний стіл, мовляв, «знай наших!», і запиваєш прекрасний український самогон фальшивою шипучою отрутою. Але мені байдуже, народе мій… Роби, що хочеш, бо ти — моя колиска й моє все! Мені близький і рідний до сліз той образ, який я хочу бачити в тобі. Ти не розвінчуй, будь ласка, моїх ілюзій, бо вони живлять мою творчість, живлять мої романтичні мрії про велику душу й велике серце мого одвічного народу-невдахи, чиє життя жевріє на маргінесах цивілізації, історії та культури. Народу, від якого я такий далекий у своєму урбаністичному вирі і який пливе мені назустріч, рухаючись угору на протилежному ескалаторі.

Верхні дивляться вниз — нижні заглядають угору. Кипить напружена психологічна робота. Погляди перехрещуються, буравлять, відводяться убік, порівнюють, ненавидять, жаліють, оцінюють, ятрять, підбурюють, заспокоюють, пестять. От він, мій народ, як на долоні, суне повз мене вгору, в той час, як я спускаюся вниз.

Типовий українець — міліціонер. Якщо з нього здерти форму, вбрати у парчу, оксамит та китайку, замість гумового кийка всунути в руки келеп чи шаблюку, поміняти рацію на рогову порохівницю, а балончик з газом на інкрустований бурштином, сердоліком і топазами пістоль, то оцим міліціонером можна було б легко ілюструвати тритомне видання Яворницького «Історія запорозького козацтва». Єдине, що видавало б підробку — це вираз очей. Ну, немає в них сили, гумору та щедрої розкутості, а тільки підозра й рабська настороженість підневільної, уярмленої людини. А все інше — хоч звіряйся з етнографічними та антропологічними довідниками. Міцний череп, вуса, чорняве волосся, лискучі набундючені губки, кирпата бараболька носу, коротка шия, міцні руки, невеликий зріст. Не дуже суперменський портрет. Але, як каже наш президент Ел. Кравчук, «Маємо, шо маємо!». Проплив повз мене вгору міліціонер.

За ним ціла купа жінок-робітниць, певне, з заводу «Арсенал». Фарбоване у бурий чи витравлене перекисом водню волосся, короткі кудлики хімічних завивок, золоті зуби, товсті обручки, китайські сумочки із штучної шкіри, незграбні сірі пуховики. Обличчя досить красиві, але оте фарбоване волосся, з під якого пробивається справжній невизначено-темний колір, ота надмірна косметика чи навпаки — повна її відсутність, оці придуркуваті з «начосами» шапки фіолетового кольору, теплі кофти, незаліковані зуби, оця суржикова говірка на високих тонах… З'явився зараз в Україні такий артист — не знаю його справжнього прізвища, що читає монологи залізничної провідниці на ім'я Верка Сєрдючка. Ну, попадання точно в десятку! Проплив повз мене натовп Вєрок Сердючок.

Жінки в Україні красивіші за чоловіків. Бо чоловіки в нас геть якісь поганенькі. Всі якісь миршаві, закомплексовані, убогі. Даються взнаки дві світові війни, коли чоловічий генофонд нації геть було винищено. Жінки народжували нове покоління чоловіків і самі його виховували, як уміли, тому в більшості чоловіків жіноче виховання і страх перед жінкою, який у побутових умовах часто переростає в потворні форми насильства, зневаги, агресії. Бо не навчені в Україні чоловіки шляхетно поводитися із жінками. Якесь юродство, а не стосунки. Адже сина має виховувати саме чоловік, прищеплювати йому з самого дитинства повагу до матері, демонструвати, як воно — любити жінку, дарувати їй квіти, казати ласкаві слова, цілувати. То тільки так