Читати книгу - "Вітер у верболозі"

Цікаво, — невдовзі пробурмотів він, — цікаво, чи легко машина такої марки заводиться?

В наступну мить, — він і не стямився, як то сталося,— його лапка вхопила ручку мотора й крутнула її. Тільки-но двигун чмихнув і загудів, колишнє завзяття охопило Жабу, оволоділо всім його єством, і він уже нічого не міг вдіяти з собою. Наче у сні, опинився раптом за кермом; наче у сні, натиснув на важіль і пустив машину спершу по колу в дворі, а тоді спрямував у ворота; і, наче у сні, всяке чуття добра і зла, всякий страх перед можливими наслідками раптом десь пропали. Жаба збільшив швидкість, і коли автомобіль, мов хижий звір, одним махом поглинув вулицю, вистрибнув на шосе і помчав у чисте поле, відчував лиш одне: він тепер знову тон самий Жаба, найкращий і найвищий, Жаба-Пострах, Володар швидкості, бог далеких доріг, якому кожен мусить поступитися дорогою, інакше буде зметений у небуття, у вічний морок. Він аж співав у тому казковому леті, і двигун вторував йому лунким гудінням. Машина ковтала милі, а Жаба все мчав, не відаючи куди, піддавшись самому тільки інстинкту. Він переживав свою зоряну годину і нехтував будь-яку небезпеку.

— На мою думку, — весело сказав голова судового засідання, — єдиним ускладненням у цій з усіх поглядів цілком ясній справі є те, як зробити, щоб вона стала повчальною для отого затятого негідника й невиправного хулігана, що кулиться зараз на лаві підсудних. Давайте поміркуємо: на підставі незаперечних доказів він визнаний винним, по-перше, у викраденні автомобіля; по-друге, у порушенні правил керування автомашиною, що становило загрозу для життя громадян; і, по-третє, в зухвалій непокорі представникам сільської поліції. Пане секретар, будьте ласкаві, поінформуйте нас, яке покарання можна застосувати за кожне з цих правопорушень? Зрозуміло, без надання підсудному права скористатися пільгою сумніву , оскільки ніяких сумнівів немає.

Секретар почухав пером кінчик носа і проказав:

— Дехто вважає, що викрадення автомобіля — найтяжчий злочин, і це справді так. Але зухвала поведінка щодо поліції, безсумнівно, тягне ще суворіше покарання. Можна визначити рік ув’язнення за крадіжку, і це буде ще м'який вирок; три роки за шалену їзду, це теж досить легка кара; і п’ятнадцять років за зухвальство, яке в даному разі прибрало найнеймовірнішу форму, судячи з того, що ми тут почули від свідків, навіть коли взяти до уваги, що з їхніх свідчень тільки десята частина правдива (сам я ніколи не вірю на більше); отже, якщо скласти, виходить рівно дев’ятнадцять років...

— Чудово! — мовив голова.

— ...але для круглої цифри краще взяти двадцять років, і це буде цілком справедливий вирок, — підсумував секретар.

— Прекрасна пропозиція! — схвально вигукнув голова. — Підсудний! Візьміть себе в руки й станьте прямо. Цього разу вам випало двадцять років. Але затямте, якщо ви ще коли-небудь попадете до суду, за яку б то не було провину, нам доведеться поставитися до вас куди суворіше!

І тоді нещасного Жабу схопили невмолимі слуги закону, закували в кайдани та й потягли із зали суду — марно він верещав, благав, протестував; його вели через ринок, де не позбавлені гумору простолюдці, які завжди дуже суворі до викритого злочинця, зате співчувають та допомагають тому, кого поки що тільки «розшукують», закидали його ущипливими жартами, образливими вигуками й морквою; повз гурт школярів, що улюлюкали на нього, а їхні невинні личка аж сяяли від утіхи, яку вони завжди відчувають, коли бачать порядну особу в кайданах; по лунких дошках підйомного мосту в насуплену арку похмурої старої фортеці, чиї предковічні вежі здіймалися аж до неба; повз караульні приміщення, з дверей яких скалили зуби вільні від служби солдати; повз вартових, що глузливо й презирливо покахикували, бо де ж іще стражник може так показати свою зневагу та огиду до злочинців, як на посту; рипливими крученими сходами вгору, повз лицарів у сталевих шоломах та латах — вони кидали на в’язня гострі погрозливі погляди крізь заборола; через внутрішні двори, де величезні пси рвалися з ланцюгів, зводячись на задні лапи, щоб ухопити його; повз старих тюремників, чиї алебарди стояли під стіною, а самі вони дрімали над куснем пирога й великою флягою чорного пива; все далі й далі, повз камери з дибами й лещатами для тортур, через прохід, у кінці якого стояла потайна шибениця. Аж ось нарешті дійшли до дверей найпохмурішої темниці в самому серці таємної вежі. Тут Сидів, перебираючи в’язку здоровенних ключів, старий, аж замшілий наглядач; тут вони й зупинилися.

— Х-ху, бож-жі р-рани! — прогарчав поліцейський сержант, скидаючи шолом і витираючи піт з лоба. — Очапайся, ти, стара колодо, й прийми від нас злочинця Жабу, винного у найтяжчих лиходійствах, неперевершеного хитруна й спритника. Наглядай і стережи його недремно; і закарбуй, сивобородий, собі на носі: коли скоїться щось, ти відповіси за нього своєю голомозою макітрою — і чума на вас обох!

Тюремник понуро кивнув і поклав висхлу руку Жабі на плече. Іржавий ключ заскреготів у замку, масивні двері брязнули за його спиною, і Жаба став безправним в’язнем найвіддаленішої темниці у надійно пильнованій вежі прадавньої фортеці — найміцнішої в усій старій добрій Англії.

Розділ 7 СОПІЛКА НА СВІТАНКУ

Десь у гущавині прибережної зелені веселим тоненьким щебетом заливалася пташка Волове Очко. Хоча минула вже десята вечора, небо ще тримало, не хотіло відпускати останні відблиски меркнучого денного світла. Але гнітюча спекота жаркого дня вже спадала, наче її розвіювали легкі прохолодні помахи пальців короткої липневої ночі. Кріт лежав на березі біля самої води, віддихувався після напруги несамовитого дня, коли на небі з ранку й до пізнього вечора не було жодної хмаринки, лежав і чекав на повернення свого друга Щура. Сам він весь день провів на річці у товаристві звірят, давши Водяному Щурові можливість побути з Видрою, а як повернувся додому, в хаті було темно й порожньо — Щур ще не приходив. Певно, затримувався в давнього приятеля. Було ще надто душно, щоб сидіти у хаті, тож Кріт улігся на прохолодний щавель і став перебирати в думці минулий день з усіма його подіями, такими приємними для нього.

Незабаром почулася легка хода Щура. Той підходив по висхлій траві.

— Ох, нарешті блаженна прохолода, — мовив Щур і сів поруч, задумливо дивлячись на річку, мовчазний і чимось