Читати книгу - "Княгиня Ольга"

Отаке зачароване коло. Велина все це розповіла Могуті і дуже благала, щоб у годину її смерти він не приходив до її хати і не подавав їй руки. Не треба йому перебирати її чародійського відання, не треба занапащати свою душу знаннями. Вона собі помре, Морана забере її душу з тими віданнями, а він хай пам'ятає її добро та інколи з дітками прийде на могилку. Вона знатиме це, і їй буде радісніше там, що її рідня не забуває її на землі,

Могута вислухав її просьбу й подивувався складнощам її долі. Відтоді став добріший і уважніший до названої матері, допомагав їй збирати цілющі трави, прислухався до її молитов. Його добре серце боліло від такої несправедливости долі до людей, які творять добро. Але ніяких обіцянок матері не давав. Хтозна, як воно все обернеться. Нехай мати довго-предовго живуть, пощо нині говорити про смерть?

Так і жили. Час підкидав нові клопоти, нові негаразди, треба було жити, виборсуватись з них. І люди так і живуть, не думають про свою кончину, відчуваючи себе вічними. Бо коли б думали про свій кінець, то чи засівали б зерном ниву, чи писали б хронографи, чи ставили б храми... Як добре, що люди відчувають себе вічними!..

В тихий клопітливий плин життя Велини несподівано увірвалась непосидюща і всюдисуща бояриня Гордина. Приїхала зі своїх сіверянських пущ й постала на порозі хати відунки. Велина відразу ж упізнала її. Вслухалась у лагідні, умедливі слова, в її гарний оксамитовий голос... Певно, саме ним зваблювала колись кароока бояриня київських владців!.. Спокійно розглядала її зморщене, але рухливе, живе обличчя і ніяк не могла збагнути, що бояриня від неї жадає. Проте відчувала — не з добром з'явилась тут Гордина. Велина не осуджувала її підступности — зрештою, хіба вина жінки, що якийсь парубок з подільського низу захотів стати в один рівень з нею... і навіть оволодіти нею. То він того хотів. І то була його зрада. За це, здається, він мало не поплатився життям — врятував його тоді пес Ведмедко!..

Тепер же Велина вслухалась у м'який, рокітливий голос боярині, чула зовсім інакший його дзвін — ніби десь дзвеніла криця. Вдивлялась у мармурово-смагле лице, в гнучкі ще свіжі вуста і бачила за ними кам'яну впертість, зміїне сичання. Нарешті вловила думку, задля чого ж бояриня-велеможиця об'явилась в її убогій хатині. Син Чуриня! Він у неї і добрий, і мудрий, та немає в нього ніякої впертости й навіть бажання дертися до влади. І це той Чуриня, вітець якого Олег! Усі те знають у Вишгороді, а найперше витязь Свенельд. Отож, коли б добра чародіїця зняла з нього оту лагідність, а додала б жадання й силу бути велеможцем.

 Велина стрепенулась. О, така лагідна, така турботлива мати вийшла з гордої боярині! Либонь, чи не вона колись підсунула княгині отруту? Як і Щербилові?.. О, бояриня багато чого може робити, та не може робити одного — добра людям. І тепер те зло, яке вона колись принесла іншим, повертається на неї і на її рід — за обичаєм і поконами Неба. Так воно й має бути. А поки Велина розмірковувала про це, бояриня кинула слова:

—   Мій же Чуриня ліпший від того лютого Свенельдича. А бач, той повісив уже й гривну боярську, і терем свій ставить на Княжій Горі, — заздрість чорною судомою звела їй щелепи й горло.

Мстиша Свенельдич!.. Велина не хотіла згадувати його в цьому новому своєму житті. Але навіщо бояриня згадала його?.. Бояриня завершила свою балачку:

—     Добра жоно, візьми мого Чуриню собі названим сином. Щоб ти передала йому силу чародійську. Може, тоді увійде в нього мужність і розмисл державний.

—     У мене вже є названий син, боярине. Іншого не потребую.

—     Це той цибатий? Та він же простолюдин, смерд вонючий. А Чуриня світлого роду, від князя Олега. Має право успадкувати його державу. А ти довіку будеш вшанована.

От про що мріє безсонними ночами бояриня Гордина! От чим клопочеться її голова! Ось чому іде вона на гріх,тому й принижується перед нею, простолюдинкою. А коли б знала, що це та сама давня Веселина, яку Щербило колись проміняв на неї, на Гордину? Мабуть би, також не спинилась — знайшла б у собі виправдання. Жадоба влади спалювала її невситиму душу. Божевільна! Не відаєш, що божевіллям своїм не переінакшиш світ, лиш зчервивиш його.

—   Боярине, не те речеш. Маю досить шани і від людей, і від князів. І від сина свого. А твою жадобу не можу вдовольнити. Я учу добру. Шукай інших чародіїв — злих. Добрі не підуть на гріх, щоб недолужця зробити державцем! Повір...

Бояриня завмерла на мить. Не вірила в те, що чула. Але зустріла спокійний, навіть співчутливий погляд великих сірих очей відунки-чарівниці. Чомусь з її вуст не зірвались тої миті прокляття. Вона з шумом втягла в себе повітря, кінчик носа її зблід — і, чіпляючись за кути лави, за діжу, за поріг хатини, Гордина вискочила на подвір'я.

Більше ніколи не бачила її Велина. Зате частіше почала згадувати Мстишу. Певно, бундючним став, коли вже гривну боярську носить і терем на Горі ставить. Певно ж, його серце добродійством не кровоточить. Вона знає це. І безслізно ридає над сином своїм рідним.

Довго розмірковувала і вирішила — оповість усе Могуті. Увійшовши в мужній вік, Могутило розпростався в плечах, побільшав у силі. Як ухопить вола за роги — може невнарок їх викрутити! Мусить же сей добрий муж, її названий син, знати і свого названого брата, мусить і дбати про нього — хто, як не він, зможе прийти йому на поміч найперше? Хто зможе заспокоїти у відчаї, без заздрощів, щиро розділити його радість...:

Коли все те Могута дізнався, від подиву аж очі витріщив. Отакої — якого братця йому доля послала! Першої миті це йому сподобалось, аж споважнів ніби. Та подумав трохи, завагався чоловік: Свенельд і його Мстиша Свенельдич — зненавиджені людом, яко здирці і роздягателі сиріт та вдів. Своєї ж доброти його не навчити, коли власної нема. Ніхто людину не звільнить від зла в ній, окрім неї самої! Ні, немає чого йому радіти від того родича, як і самій матері Велині. Недарма ж вона стільки літ мовчала, недарма взяла собі іншого сина, простого хлопця.

Невдовзі рознеслася чутка, ніби Свенельд із дружиною і Мстишею з'явились у деревській землі на полюдді. Могута не захотів