Читати книгу - "Княгиня Ольга"

їхати до Свенельдича знайомитись: хтозна, як той бояринчик зустріне свого названого брата, чи не приб'є мечем. Тож молотив снопи гречки, востаннє перевіював зерно, закладав у комору збіжжя. Поліські зими довгі й снігові, а їсти всі хочуть щоденно — і діти, й худоба.

І раптом у нього на подвір'ї зацокали копита, загули гультяйські голоси. Невже дружинники? Адже він усе належне воєводі Свенельду і князеві давно одвіз до погосту, ще затепла. Розгледівшись, упізнав розбишак-мечників Свенельдича і його самого.

—   Відмикай комору, господарю. Не відаєш хіба, витязь Свенельд своє полюддя збирає! — гукали йому.

Могута анітрохи не злякався тих зухвалих вигуків, стояв серед двору, на своїй землі, віяв своє зерно. Тільки й кинув через плече:

—    Усе належне давно звіз до погосту. Там і беріть.

—    Ба, який господаровитий! Там усе забрав ваш князь Маломир. Свенельдові нічого не лишив. Го, відчиняй, бо самі відчинимо!

—     Коли не боїтесь гріха — то відчиняйте самі. Кажу ж — усе звіз до погосту.

—     Ану метніться, хлопці! — викрикнув якийсь безвусий молодик із боярською гривною на грудях. Ще й на стременах звівся, оглядаючи подвір'я.

На лемент у дворі вибігла з хати жона Могути, заломила руки, заголосила. Дзвінкий та високий голос у його Улади, яку він колись здибав у біднячки Оляни, що самотинно билася в нужді в лісовій оселі під Іскоростенем. З нею ж нащадив двох діток, третє вже на світ просилося. Заголосила, залементувала Улада, а Свенельдич і його мечники ніби поглухли — металися по двору, розчинили комору, витягли міхи із зерном, торби із в'яленим м'ясом і засоленим на зиму салом. Могутило тільки зубами скреготнув. І віяв, віяв зерно, яке сіялось на білу ряднину, як золоті краплини його життя.

Раптом Улада підскочила до безвусого боярина й упала перед ним на коліна:

—  Бояринчику лагідний та добрий! Не забирай добра з двору... З чим же будемо зиму зимувати? Діток чим годуватимемо? Не вели тягти з комори! — вона перехопила повітря і враз зашепотіла: — Муж мій Могута є твій названий брат. Бо мати у вас єдина — наша добра відунка Велина. Зглянься ж... змилуйся ж... діти...

Молодик з боярською гривною крутнув навколо неї коня.

—     Який ще такий названий братець у мене? Отой, що віє зерно?

—     Та він, він же, Могута мій. Він і є названим сином Велини. Всі люди її шанують. І в Київ кликали — зцілила воєводу від отрути. Хіба ж не чув? — обнадійливо лепетала, посміхаючись крізь сльози, бідна Улада. Навіть почала заспокоюватись, долонями змітала сльози зі щік.

Молодий бояринчик зареготав. То в нього мати відунка? Суцільні дива у цій землі!

—   А нехай-но та відьма почаклує мені,— зажадав, ре-гочучи.— Може, це та сама, що колись його за поли тягла? А Могутило — це отой, що все віє? Тю! Чи не захоче він помірятися зі мною силою? — реготав Свенельдич, аж за боки брався.

Могутило, почувши такі зухвалі слова, кинув із серцем решето на рядно, повагом підійшов до Свенельдича.

—    Чим хочеш мірятися — мечем чи списом?

—    Мечем! — крикнув Свенельдич, бо знав, що у простолюдинів мечів немає. У них лише рала, та плуги, та серпи й коси, ну ще хіба яке ратище знайдеться. Ото й усе оруддя. Але Могутило вскочив у сіни — і за мить уже стояв перед ним з мечем в руках. Відточений, тонколезий, він сліпуче блиснув холодним блиском в осінніх променях сонця.

—    Овва! Це не руський меч. Дамаський! Де взяв?

—    Ти злазь з коня. Либонь, хотів зі мною силою мірятися,— розсердився Могутило й тріпнув розсипчастим білим волоссям.— Ану злазь!

Свенельдич, відчувши впевненість у голосі Могути й забачивши оту його рішучість, притиснув коліна до спини коня й заверещав до своїх мечників:

—   Заберіть-но у цього злодія меч! А заодно і кожуха здеріть з нього. Бач, вирядився змагатися зі мною.

Тої ж миті його дружинники, схопивши за руку й за груди, повалили на земйїо і відібрали в Могути меча й кожух. Це було все багатство, яке він колись надбав у болгарській землі. Та ще були в нього добрі чоботи, і пильне око здирців тут же угледіло їх:

—   А ще чоботи зніміть! Он які добрі!

Улада вже й не голосила, від жаху і відчаю заціпеніла. Безмірна людська ненасить...

Отак Могута й познайомився зі своїм названим братом...

Велина незрушно слухала оповідь Могути й Улади. Який великий жах перед життям у людей! Не бачать перед собою ні доброти, ні співчуття. Як загнана для убою худобина — оті оратаї, годувальники, простолюдини. А що здатне їхнє слово? Воно не доходить до розуму здирців.

—   Злі розумом з'їдять себе,— обізвалась Велина.— Не журіться, діти! Від переситу зла людина робиться гіршою від чуми. Але все стане на своє місце.

Відтепер відунка Велина знала, що в неї таки єдиний син — Могута. І дякувала життю, що навчило людей зберігати покони пращурів і передавати свою доброту нащадкам. Ще Могута з Уладою не встигли відійти від її обійстя на сотню кроків, як на порозі постав мечник.

У добрій вовняній свиті, шапка з куницею, підперезаний широким шкіряним паском із сріблистою застібкою. Дивні мережива були на тому паску — лев серед виноградної лози. Ніби десь колись бачила його. Про когось він нагадував їй.

—    Витязь Свенельд велів тобі зараз прийти до нього.— холодком війнуло їй в груди, затерпло в колінах.

—    Перекажи доброму витязю: відьма Велина запрошує його сюди. Мусить постати переді мною сам.— пальцем ткнула перед собою на долівку, притрушену сухою лепехою і полином.

—    О відьмо, не знаєш, що верзеш. Свенельд — володар цього краю. Маєш коритися йому.

—    Скажи йому: тут, у пущі, владарюю я.

—    Велено взяти тебе силою, коли не схочеш добром.

—    Тоді бери силою! — вона метнулась до печі, вхопила рогача й наставила на вістуна.

—    Тю-тю-тю... оце відьомське лігово! — мечник прожогом вилетів з хатини.

—    Отак-о! — зітхнула Велина.— Щоб не внаджувався. З подвір'я вбіг Могута.

—     Що він тобі зробив? Ми з Уладою не добігли...

—     Не турбуйтеся, я його вигнала рогачем!

—     А коли він іще дружинників приведе сюди? — зашепотіла Улада.

—     Піднімемо на стань усіх селищан,— пробасив Могута. Йому було легко на душі — коли той мечник перелякався жіночого рогача, то що буде, як вони всі