Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

— Робота чиста, без обслуговування клієнтів.

— Не знаю, — сказала дівчина.

— Гроші, їжа, житло, — я кивнув на Мишка, — захист. І гарні парфуми від мене.

Вона усміхнулася:

— А що потрібно робити?

— Грати в казино.

5

Усю наступну ніч я учив її правилам рулетки. Дівчина слухала мене з увагою тупенької школярки, і я бачив, що, хоч я докладав неймовірних зусиль, вона не розуміє мене.

— Добре, — сказав я, встав і підтягнув до наших крісел журнальний столик.

— Узяв пачку серветок з вензелями готелю і прикрашену точнісінько такими ж вензелями ручку, намалював і склав із серветок макет столу з рулеткою.

— Такий вигляд має стіл.

Дівчина мовчала.

— Зрозуміла?

Вона кивнула.

— Покажи мені де «червоне».

Вона не знала.

Я показав і попросив повторити. Те, що вона змогла зробити це, вселяло надію.

— Чудово. А це фішка, — я взяв одну з пивних кришок (Мишко сидів у кріслі напроти нас і пив пиво; пляшку за пляшкою; тож кришок у нас була повна попільниця). — Це фішка, — сказав я, — а тепер стеж за моїми руками.

Я стис кулак лівої руки.

Проституточка глянула на мене переляканими очима.

Простягла руку до «чорного», але потім усе-таки поставила на «червоне».

— Ні, — мовив я.

— Нічого, — сказав Мишко, — з ким не буває.

І ми продовжили навчання.

6

Коли на початку наступного дня ми все-таки лягли спати, то чесно поділили з Мишком нашу нову знайому: він забрав її одяг, туфлі і речі, мені ж дісталося її оголене тіло. Ні, це не було якимось збоченням. Просто ми не хотіли, щоб наша нова партнерка утекла, як тільки ми заснемо, тому забрали в неї одяг.

Спати вона лягла на дивані, а коли прокинулась, то чекала, поки я встану. Як для повії, дівчина була надто сором’язлива і погодилася вилізти з-під ковдри тільки після того, як Мишко приніс її речі. Та ще й змусила нас відвертатися.

У ресторані, куди ми спустилися пообідати, чекаючи на офіціанта, я поставив перед проституточкою сільничку з перечницею і сказав:

— Це — «червоне», а це — «чорне», — варто було мені стиснути кулак, як вона відразу торкнулася ковпачка перечниці.

Я мовчав, і вона запитала:

— Правильно?

— Авжеж, — мовив я. — Молодець.

Увечері ми поїхали грати. Довго не роздумували. Попрямували в «Колесо Фортуни».

7

Не встигли ми зайти в казино, як троє охоронців одразу ж закивали в наш бік. Але вони не були впевнені в правильності своїх здогадів, тому один із них приніс наші фото.

Я стояв біля величезного дзеркала, поправляв свою краватку і морщився від сигаретного диму, а вони, дивлячись на фотографії, співставляли наші фізії.

Вирішивши, що ми — небезпечні вороги, зображені на знімках, вони викликали свого начальника.

Стодвадцятикілограмовий, він з’явився майже відразу ж. Ми тільки встигли поміняти на фішки три сотенні купюри, коли він підійшов до нас.

— Знову ви? — посміхаючись, запитав він.

— Ми, — відповів Мишко.

— Якого біса?

Я одержав фішки, повернувся до нього, так само посміхнувся і відповів:

— Прийшли пограти.

— Справді?

— Авжеж.

— Ну-ну.

І ми пішли в зал: я, Мишко, начальник охорони, шість охоронців і двоє піднятих по тривозі круп’є-професіоналів.

Було дуже смішно підійти під таким конвоєм до столу, за яким уже грали п’ятеро чоловіків.

Не встиг я висипати фішки на стіл, а Мишко підсунути до нас попільницю, як круп’є-професіонали зайняли місця біля рулетки, вони замінили схожих, ніби близнюки, дівчину і хлопця, які крутили її до цього. Охорона вишикувалася навколо нас, а її начальник сів на табурет поруч зі мною.

— Прошу, — сказав він.

— Дякую, — мовив я і, повернувшись до нього, запитав: — Можна для початку офіціанта?

— Офіціанте, — гукнув начальник охорони.

І коли той з’явився, я сказав:

— Велику порцію кави.

А Мишко попросив:

— Великий келих пива. А тобі що-небудь купити? — запитав він у начальника охорони.

Той посміхнувся, похитав головою.

Коли нам подали каву і пиво, начальник охорони повторив своє люб’язне «Прошу».

Я кивнув, подякував йому, без зайвого поспіху закурив нову сигарету, покуштував каву, струсив попіл і тільки після цього взяв зі стосика верхню фішку і кинув її на «двадцять шість».

— Ставки зроблено, — сказав круп’є. Закинув кульку на протилежний край рулетки, тобто на «двадцять три», і я програв.

Розділ 17
«За найпростішою системою»

За столом сиділи десь осіб сім. Якщо не рахувати охорони, круп’є і нас з Мишком. Переважно ситі, грошовиті і добре одягнені, вони просто ставили фішки і прислухались до свого внутрішнього голосу. Ніякої системи, ніяких математичних обрахунків.

Але вони вигравали. Не завжди, у середньому на кожному другому коні. Але вигравали.

Чого не можна було сказати про мене, тому що яку б ставку я не зробив, вона обов’язково програвала.

Ставка — програш. Ставка — програш. Ставка —