Читати книгу - "Дочка Медічі"

рот. Але темні очі Генріха й розкішне темне волосся надають йому більшої привабливості.

— Анжу, ви набагато гарніші.

Таке звертання — наш приватний жарт. Торік Генріх отримав титул герцога Анжуйського, й відтоді з одержимістю наполягає, аби його називали «Анжу», хоча я не можу сказати, чому «Анжу» подобається йому значно більше за «Орлеанського». Я й досі трохи кепкую з нього через таке марнославство.

— Великий Боже, найвродливіша жінка королівства вважає мене гарним,— Генріх переплітає наші руки.— Підлещуватися до мене — мудре політичне рішення, Марго. Якщо її величність заборонить жінкам супроводжувати мене під час полювання на вепра, я буду змушений обрати іншу розвагу. Ні за що в світі я не поїду на полювання без вас.

— Це герцог де Гіз? — запитую я Шарлотту.

Ми перебуваємо у гроті Монсо, спостерігаючи, як Анжу з легкістю перемагає інших чоловіків у грі «пел-мел».

— Де?

Нахилившись уперед, я вказую туди, де закінчуються фантастичні декорації пана де Л’Орме,— штучні скелі, які виглядають, немов природні, переходять у пласку галявину, залиту яскравим осіннім сонцем. На вході до гроту завмер юнак: його силует наполовину освітлений, наполовину прихований тінню. Мені здається, він міг би бути старшим братом герцога де Гіза, якби його світлість мала брата, тому що він значно вищий, ніж був герцог, коли ми бачилися востаннє.

— Боже! Гадаю, це він.

— Знати, що він повернувся з Австрії, і бачити на власні очі — дещо різні речі, чи не так, пані? — Генрієтта дарує нам одну зі своїх хитрих усмішок.— Погляньте, як дивиться на нього моя сестра. Її чоловік має бути пильним — інакше йому знову наставлять роги.

Я шукаю очима принцесу де Порсіані, бачу, що вона відійшла досить далеко від двору, повністю розвернувшись у тому напрямку, на який я щойно вказала.

— Жах! — шепоче Шарлотта.— Вона надто стара для нього.

— Розумію,— відповідає Генрієтта.— Але ж ви не старі для нього. Можливо, треба попередити барона де Сов. Бідолашному загрожують роги, а він одружений менше півроку.

Шарлотта, яка так довго чекала весілля, вийшла заміж цієї весни за Симона де Фіц — колишнього секретаря короля, а нині — державного секретаря. Він не був чоловіком її мрії, і вона пролила чимало сліз, справедливо вважаючи, що цей пан не гідний її. Попри те, що він барон, Фіц придбав землі й титул у єпископа Монпельє менше п’яти років тому, а за походженням він селянський син.

— Ні, не загрожують,— мовить Шарлотта.— Гіз не для мене. Не тому, що я боюся барона, а тому, що знаю свій обов’язок керівниці королівського гардеробу і першої фрейліни,— моя подруга елегантно складає руки навхрест, на якусь мить суворо стискає губи. Потім, припинивши гру, вона диявольськи усміхається.— Я наставлю роги моєму чоловікові лише з тими кандидатами, яких обере її величність.

Ми весело регочемо втрьох.

Перевівши дух, я кажу:

— Генрієтто, герцог заслуговує на щось краще за малюнок у часослові вашої сестри, на якому його зобразять розіп’ятим на хресті.

Принцеса має дивну звичку малювати саме такі портрети своїх коханців. Усі придворні фрейліни знають про це, і байдуже, що її чоловік демонстративно ігнорує чутки.

— Справді? — Генрієтта кидає на мене пронизливий погляд.— Невже ви зацікавлені у ньому?

— А чом би й ні?

Озирнувшись, я спостерігаю, як герцог займає місце серед людей короля, і Карл вітається з ним. Безперечно, Гіз набагато гарніший, ніж тоді, коли вирушив воювати з турками, і тепер, коли він усміхається у відповідь на слова короля, його обличчя жвавішає і виглядає ще привабливіше. Поки я витріщаюся на нього — мушу визнати, що я таки витріщаюся,— герцог несподівано відводить очі, і наші погляди зустрічаються. Я відчуваю тремтіння у грудях. Він трохи нахиляє голову так, неначе вивчає мене і намагається вгадати мої думки. Бурхливі овації переривають цей обмін поглядами. Гру закінчено. Анжу переміг усіх. Мої супутниці підводяться, і обличчя та постать герцога губляться в морі спідниць. Коли я теж підводжуся і знову дивлюся в його бік, його вже немає.

Мене охоплює певне розчарування, але це почуття зникає, коли Генріх перестрибує низьку стіну, що відділяє гральний майданчик від гроту, і мчить до мене.

— Ось і переможець дня,— я присідаю у неглибокому реверансі.

— Не треба докладати особливих зусиль, аби перемогти таких суперників. Дякувати Богу, приїхав Гіз. Нарешті ми матимемо пристойний теніс.

Отже, Генріх помітив герцога. Нічого дивного: мій брат успадкував гострий зір матері.

— Ходімо зі мною,— він простягає руку в очікувальному жесті.— Я маю ідею, як привернути до нас погляди всіх придворних на завтрашньому балі й змусити матір пишатися нами.

Я дозволяю йому повести мене крізь натовп і перетнути галявину в напрямку до саду.

— Учора вночі я бачив це уві сні,— каже Анжу, озираючись через плече, щоб переконатися, що ніхто з придворних нас не чує.— Ми маємо зіграти Артеміду та Аполлона.

— Але, Генріху, мені вже пошили вбрання. Як вам відомо, я граю роль Терпсіхори. Що робитимуть інші вісім муз, якщо я їх покину?

— Яке мені діло до інших муз? І чому ви так переймаєтесь? Наше перебування в Монсо присвячене спорту. Ми щодня ідемо на полювання. Чому б тоді нам не зіграти близнюків — найкращу пару лучників серед богів. Хіба ви не казали мені якось уранці, що полюбляєте полювання навіть більше за бали?

— Так, але...

— Але нічого. Хіба ж ми не брат і сестра, як Артеміда з Аполлоном? Кого з братів і сестер, окрім нас, можна