Читати книгу - "Дочка Медічі"

назвати найбільш відданими честі матері? Лише цю пару з давньогрецького міфу. Така аналогія потішить королеву — аби вона напевно її помітила, я написав короткий вірш про історію Ніоби.

— І вбивством чиїх нащадків погрожуватимемо ми?

— О, я писав у загальних рисах — жодних натяків на політику,— він відмахується від мого запитання, немов від мухи.— Я просто хочу дати зрозуміти всім: з боку будь-якої родини надзвичайно нерозумно вважати себе рівнею королівському дому Валуа.

Я здіймаю руки, адже зазнала відвертої поразки. Надто приємне видовище — ми з братом стоїмо пліч-о-пліч і висловлюємо відданість матері. Я піддаюся спокусі.

— Якщо ви роздобудете золоті луки, я подбаю, аби нам пошили схожі туніки.

— Чудово. Ви маєте надіти вашу нову золоту перуку з кучерями у грецькому стилі.

Зазвичай я заперечила б, оскільки мені надто жарко носити перуку. Але, згадавши обличчя герцога де Гіза, я замовкаю. Можливо, варто принести маленьку жертву заради краси. Усі кажуть, що світле волосся підкреслює колір моїх очей і пасує до моєї блідої шкіри.

— І годі вже давати поради щодо мого вбрання. Ідіть і принесіть ваш костюм до моїх апартаментів, а я вирішу, який варіант найкращий.

Поцілувавши мене в щоку, він зникає. Проте замість негайно повертатися до палацу, я заглиблююся в пишний сад, прагнучи насолодитися дотиками осіннього сонця. Усівшись на лавці, я відкидаюсь назад і заплющую очі під акомпанемент розмов, які лунають десь далеко.

Аж тут чути кашель. Якщо Генріх повернувся порушити мій спокій іншими інструкціями, я задушу його. Я розплющую очі. Переді мною стоїть герцог де Гіз. Боже мій, він високий і зблизька ще гарніший, ніж тоді, коли ми розглядали одне одного через прохід. Його волосся золоте без будь-якої перуки. Завивається в легенькі кучері. Тоненькі вуса зміяться над губами. Він усміхається.

— Ваша високосте,— уклоняється він.— Я щойно повернувся до двору і волів би бути представленим.

— Мені?

— Ви ж тут сама, чи не так? — його очі видають веселість, що межує з нахабством.

— Авжеж, це багато що пояснює,— глузую я. Якщо він може бути нахабним, я теж можу.— Коли нікого немає, згодиться і французька принцеса.

— У жодному разі. Якби весь двір був присутнім, я все одно прагнув би уваги вашої високості.

Він киває в бік сусідньої лавки, немов просячи дозволу сісти, після чого сідає, не дочекавшись моєї відповіді. Гостро відчуваючи близькість його тіла, я підводжуся.

— Ваша милосте, якби весь двір був присутнім, ця зустріч була би доречною, але, зважаючи, що ми на самоті, у віддаленому куточку саду... Невже таких манер ви навчилися при австрійському дворі?

Обличчя герцога не виражає ані тіні збентеження. Мої слова скоріше викликають у нього усмішку. Ця усмішка зачаровує мене. Я фліртую, але втішаю себе, що баронеса де Рец пишалася би мною за те, що я визнала непристойність ситуації попри неабиякі зусилля, яких я докладаю, аби думати про дотримання етикету, коли очі герцога прикуті до мене. Мені краще піти, перш ніж я зміню рішення і залишуся з ним.

Я роблю крок, і герцог підводиться. Ще один уклін. Цілком бездоганний.

— Чи можу я бути представленим вам за сприятливих обставин?

— Можете.

Я сподіваюсь усім серцем, що герцог обере мить, коли я буду в товаристві Шарлотти та Генрієтти. Його увага, приємна сама по собі, буде ще приємнішою, якщо її помітять інші.

— Тоді я прощаюся з вами, доки не дочекаюся слушної нагоди,— він знову усміхається.— Більше не турбуватиму вас.

Він іде геть, не озираючись, і це добре: якби озирнувся, побачив би, що я проводжаю його поглядом. Це він називає «не турбувати»? Коли серце так шалено калатає? Дорогою до моїх апартаментів я безупинно біжу.

Коли я вбігаю до кімнати, моя гувернантка вже чекає на мене. З нею якась незнайома дівчина. Побачивши мене, розчервонілу й задихану, обидві підводяться. Баронеса зітхає.

— Мадемуазель Маргарито, вам мало активності на полюванні? — запитує вона.— Невже треба бігти, наче дитина, коли ви залишаєтеся на самоті? Така поведінка більше личить принцу Наваррському, а не французькій принцесі.

Це порівняння дошкуляє мені. Я рідко думала про мого кузена відтоді, як його мати перехитрила мою і забрала його з двору невдовзі після Нового року. Жанна Д’Альбре сказала матері, що хоче показати принцу землі, які він успадкує. Мати благословила її на це, але згодом вона вирушила до Пуату та Гасконі без дозволу матері й без дозволу Карла. Усі кажуть, що навряд чи ми знову побачимо принца Наваррського у Франції, хіба що в разі порушення миру, коли він очолить армію гугенотів. Такі розмови дратують матір. Попри те, що я визнаю, що відсутність мого кузена — різновид політичної поразки, я цілком схвалюю її. Я не сумую за ним і не можу уявити, хто на це здатен. Поза сумнівом, я не хочу, аби мою поведінку порівнювали з його манерами.

— Анжу бажає перешити наші костюми для балу, а часу обмаль, тож я хотіла швидше розпочати,— бурмочу я вибачення.

— Ясно,— баронеса кидає на мене останній суворий погляд і каже: — Дехто може вам допомогти,— вона вказує на дівчину.— Ваша мати вирішила, що ви вже достатньо дорослі для власної фрейліни.

Це дивовижна і приємна новина — визнання моєї зрілості, й не має значення, що ця мовчазна сіроока дівчинка надто юна.

— Дозвольте представити вам Жийону де Гойон де Матіньйон, доньку графа де Матіньйон і Торіньї,— дівчинка вельми елегантно схиляється у реверансі.— У вашому гардеробі вже відведено місце для мадемуазель,— моя гувернантка озирається навкруги, немов розмірковуючи, чи варто обговорювати інші справи. Дійшовши висновку, що не варто, вона мовить: