Читати книгу - "Вогонь до вогню"

щось схоже на курник, з якого проте долинало козяче мекання. Біля хати поралася ще не дуже стара, хоча і з сивим волоссям жінка. Помітивши, що за нею спостерігають, жінка випросталася і запитально поглянула на Сашка. А оскільки він мовчав, жінка подалася до хати і винесла Сашкові жменю якихось сушених ягід темного кольору.

— їжте, паничику, на здоровля, — сказала вона. І знову поспішила до хати, немов боялася, що Сашко почне її розпитувати.

Сушені ягоди були, мабуть, виноградом, про який Сашко стільки чув, але ще не куштував. Вони виявилися такими солодкими, що наступного дня Сашко знову, ніби випадково, подався до крайньої хати. Жінка, схоже, теж чекала на нього, бо як тільки Сашко зупинився, знову пригостила його виноградом. На цей раз вона не ховалася в хаті.

— Звідкіля будете? — запитала вона несміливо. — Чи не з самого Києва?

— Так, — відказав Сашко, кинувши до рота одразу кілька ягід. — Ми оце приїхали до вашого хана.

— Вибачте, паничику, що зупинила вас, — винувато посміхнулася жінка, — але ви дуже нагадуєте одного хлопчика. Тільки він ніколи не жив у Києві.

— А я там недавно живу, — відказав Сашко. — То в Києві, то в Каневі. А раніше я жив у селі.

— А в якому, не скажете?

— У Воронівці. Є таке село над Сулою. Може, чули?

— О Боже… — прошепотіла жінка.

— Ви що, знаєте Воронівку? — здивувався Сашко. Жінка низько схилилася над грядкою. Сашкові здалося, що вона це зробила навмисне, аби він не бачив виразу її обличчя.

— Ні, — нарешті відказала вона. — Але в мене те… була подруга… то вона саме з тих місць. Багато розповідала про… ваше село. А чий же ти будеш?

— Нічий. Батьки в мене замерзли в лісі, коли ховалися від татар.

— Бідний.

— Я тепер не бідний, — заперечив Сашко. — Тепер мене взяв до себе канівський князь Боброк. Це він із посольством до вашого хана приїхав і мене привіз з собою. А та ваша подруга, де вона?

Жінка застигла. По паузі ледве чутно відповіла:

— Немає вже її.

— Померла?

Жінка знову забарилася з відповіддю.

— Так, — нарешті ледь чутно відказала вона.

— Шкода, — зітхнув Сашко. — А я б її хотів про дещо запитати. В мене товариш є, Тимко. Син Василя Хвоща…

Жінку наче штовхнуло до Сашка. Близько перед собою він побачив її очі — великі, сині, сповнені невимовного болю.

— Як вони там? — пошепки закричала вона.

— Та нічого, живуть, — вражений її поведінкою, відказав Сашко. — Тьотю, а чого ви раптом якісь не такі стали?

— Я? — схоже, жінка вже взяла себе в руки. — То була моя… єдина подруга в цьому краю. І вона так побивалася за ними.

Плач душив її. Вона відвернулася від Тимка і невірною ходою подалася до хати.

«Дивна якась, — подумав Тимко, дивлячись їй услід. — Треба, мабуть, розказати про неї дядькові Коцюбі».

Воронівський староста довго не вагався.

— Показуй, де вона живе, — звелів він. І пояснив: — Треба більше її розпитати про ту подругу. А то, чого доброго, Василь Хвощ кинеться шукати те, чого вже нема…

Жінку вони побачили здалеку. Вона саме білила хату. Та, побачивши Коцюбу, кинула щітку, закрила долонями обличчя і прожогом кинулася до хати.

— Дивно, — вражено посмикав Коцюба свого вуса. — Невже це вона?

— Хто? — поцікавився Сашко.

Коцюба не відповів. Натомість наказав:

— Зачекай мене тут. А ще краще — йди до наших. А я незабаром повернусь, — і рішуче ввійшов у двір.

Звісно, Сашко нікуди не пішов. Він залишився чекати Коцюбу. Проте йому довелося довгенько протупцювати під хатою, поки воронівський староста, зрештою, вийшов на вулицю. Вийшов замислений, навіть на Сашка не глянув.

Сашко побіг поруч, зазираючи Коцюбі в очі.

— Ну як? Що вона сказала?

Коцюба важко зітхнув і провів рукою по Сашковій голові.

— Хочеш знати, хто ця жінка? — запитав він. — Це, хлопче, мати твого товариша Тимка.

— Тимка? — недовірливо перепитав Сашко. — Ви, мабуть, жартуєте…

— Нічого я не жартую, — відказав Коцюба. — Бо знаю її як облуплену. І вона мене теж.

— Ой, а що ж робити? Може, викрасти її і взяти з собою?

— Навряд чи вона сама цього захоче. Тут, хлопче, складне діло. Не для твого розуму це. Та, може, й не для мого. Мабуть, треба ще зайти до неї, коли випаде вільна хвилина.

Проте сталося інакше.

Хан Хаджибей

— Князь київський і переяславський Володимир вітає тебе і зичить тобі, державі твоїй і всім підлеглим твоїм здоров’я і довгих літ процвітання. Хай множаться твої отари і стада, а ім’я твоє хай прославиться у віках…

«Чи так я кажу?» — сам себе запитав Воброк.