Читати книгу - "Вогонь до вогню"

Сталося те, чого він побоювався. Все життя відчував відразу до багатослів’я та пишномовства. Над усе полюбляв короткі, чіткі запитання і такі ж чіткі відповіді. Тому й не хотів очолювати це посольство. Проте його переконали, що очаківський хан теж не любитель довгих промов. І зрештою йдеться не про посольство, а про розвідку. А Боброк — людина військова і по найменших ознаках може дізнатися про те, чого десяток послів і впритул не побачать… Цим словам великого князя Боброк протиставити нічого не зміг.

Хан Хаджибей дивився на канівського князя жовтавими, як у дикої кішки, очима і мовчав. Охоронці, два здоровенні, Дмитрового зросту, нукери непорушно застигли обіч нього. Очаківський хан, здається, відчував, як важко Боброкові блукати в хитроплетиві слів, і зловтішався цим.

— Київський князь Володимир? — голос у Хаджибея виявився хоча й не таким гучним, як у Коцюби, проте достатнім, аби його чули навіть у розпалі найзапеклішої битви. — Не знаю такого. Знаю, що є київський князь Федір. Знаю також, що київський улус підвладний ханам Золотої Орди і ніхто без їх дозволу не може поставити будь-кого на княжий стіл. І не тільки на київський.

На дари хан Хаджибей навіть не дивився.

— Князь Володимир є сином великого литовського і руського князя Ольгерда Гедиминовича, — сповільна почав Боброк, відчуваючи, що через десяток-другий слів він або замовкне, або почне говорити так, як звик, а там хай буде, що буде. — І не мені казати, як і за яких умов він сів на цей стіл. Я лише посол і маю передати волю і слово свого господаря. А його слово — слово дружби і приязні. Київський князь бажає жити в мирі і злагоді з нащадком великих підкорювачів сотень земель та народів…

— Не забудь схилити голову, — наказав собі Боброк і вклонився ханові.

— А ще князь київський разом з вітаннями і дарунками передає світлому ханові і листа… — Боброк подав Хаджибеєві згорнутий у рурку шмат пергаменту з сургучною печаткою.

Хаджибей листа не прийняв. Не зводячи погляду з Боброка, він продовжував:

— Так, князя київського не знаю. Зате мені дещо відомо про канівського князя Боброка, який, кажуть, пролив чимало ординської крові. Чи, може, то наклеп?

«Звідкіля це йому відомо? — промайнуло в голові Боброка. — Хіба що від Солтана. Та швидше від тих бродників, яких я вигнав з-під Канева. Ну що ж, тепер все значно простіше».

Він випростався і сказав:

— Так, світлий хане. Але серед неї немає жодної краплі невинної крові. То кров степових розбишак-козаків, які живцем спалили моїх рідних. То кров їхніх друзів, які вирішили помститися за них. Тож я змушений був захищатися. Проте мені відомо, що світлий хан теж карає на горло тих, кого застає на місці злодійства.

— Яка кров винна, а яка ні, то вже судити не тобі, — в голосі Хаджибея звучала неприхована загроза. — А в нас за такі речі кара одна — смерть!

— Я воїн і смерті не боюся, — відказав Боброк. — І я знав, на що йшов, коли давав згоду очолити посольство до тебе. А щодо моєї голови, то радив би тобі домовитися з кримським і перекопським ханом Мамаєм. Він теж заявляв свої права на мою голову.

Очі Хаджибея зацікавлено зблиснули.

— Це ж чому?

— За те, що я звернув щелепу його улюбленому чи то племінникові, чи то ще якомусь родичеві. Бо він з такими ж, як сам, вирішив викрасти мого коня. А чекати на те, що цю справу розсудить Мамай, в мене не було ні часу, ні бажання.

Хаджибей покрутив кінчик вислого вуса.

— За Мамаєм я знаю всіляке. Але про те, що в його рідні завелися конокради, чую вперше. Та, може, ти все вигадуєш?

— В посольстві, світлий хане, є люди, які були присутні при цьому. І коли ти забажаєш, вони тобі розкажуть, як то було.

— Можливо, і забажаю, — згодився Хаджибей і поглянув на Боброка вже більш приязно. — Та повернемося до того, з чим ти прибув сюди. Отже, що хоче від мене київський князь?

Боброк знову простягнув листа очаківському ханові.

— Тут все написано.

І знову Хаджибей помахом руки відсторонив його.

— Ти краще на словах розкажи. Він же щось та говорив, коли вручав тобі листа. Бо не може бути, щоб ви при цьому мовчали, як два глухонімі.

Боброк мимоволі посміхнувся.

— Так, світлий хане, сподіваюся, він говорив мені те, що написано в цьому листі. Проте дозволь мені розповісти і про те, чого він не говорив.

Хаджибей нахилився вперед.

— Цікаво, — сказав він. — Посли цього не говорять.

— Вчених послів у київського князя поки що немає, світлий хане. Тож він змушений посилати тих, хто цієї науки ще не проходив.

— Зокрема воїнів, — підхопив Хаджибей. — Отже, я слухаю.

— Не буду розповідати світлому ханові, чому і як на київському столі опинився Володимир Ольгердович. Світлий хан знає про це краще за мене. Все ж дозволю зауважити, що без волі його батька тут не обійшлося.

— Це так, — кивнув Хаджибей. — Істину мовиш, княже.

— Проте великий князь не буде вічно сидіти в Києві. Він садить сина на стіл і знову повертавться в Литву вершити свої державні справи. А князь Володимир залишається майже наодинці перед