Читати книгу - "Не повертайся спиною до звіра"

імператриця. Тут сформувалася Буго-Гардська паланка — територіальна одиниця Запорозької Січі. Етнографи вже заздалегідь оплакували історичну козацьку балку, якій загрожувало затоплення.

Раніше ця місцина нагадувала швейцарські краєвиди. Стрімкі скелі, які утворювали майже п’ятдесятиметровий каньйон уздовж річкових берегів — рай для альпіністів. Але енергетики перекинули балку догори дном і залишили в такому стані до наступного мудрого розпорядження з Печерських пагорбів. Звісно, атомники пішли звідси не з власної волі, а після рішення Миколаївської облради, яка заборонила будівництво.

Звідтоді минуло більш ніж десять років. Наслідки переможного для «зелених» рішення виявилися ще гіршими за лихо, яке вони хотіли відвернути. Ерозія ґрунтів зробила свою справу. Пороги і заплавні луки повернути вже неможливо. Десятки рідкісних рослин зникли назавжди. Завезені з Петербурга потужні турбіни вкрились іржею. Скрізь було розкидано посічені тротилом скелі. Це нагадувало якусь безглузду війну. Країна так і не отримала жаданих додаткових кіловатів, а мільярдні кошти з державного бюджету давно закопали в землю. Будова жахала кістяками бетонних перекриттів і безформним громаддям напівзруйнованих технічних споруд. Але згодом столичні енергетики взяли гору над екологами і наполягли на продовженні будівництва гідроакумулювальної електростанції.

Автобус проминув контрольно-пропускний пункт і зупинився мало не в серці станції — при вході до енергоблоків. Біля пультів чаклували люди в білих халатах. Після тривалої та малозрозумілої лекції головного інженера Євген попросив:

— Ми люди темні. Поясніть на пальцях, чому ми повинні обстоювати будівництво гідроакумулювальної станції.

Відповідь вразила:

— Вам шкода заплавних луків? А ви не замислювалися над тим, що доведеться робити вибір між техногенною і екологічною катастрофами? Гадаю, відповідь на це запитання підказують масштаби ймовірних руйнувань. Відповідь однозначна.

— Тобто?

— Енергосистеми країни балансують на межі автоматичного розвантаження через відсутність пікових потужностей.

– І тому західноєвропейські колеги непокояться з приводу ядерної безпеки?

— Саме так. Захід не може спокійно спостерігати за тим, в яких умовах працюють українські атомні енергоблоки. А гідроакумулювальна станція — це безпека. У країнах Європи такі споруди сягають десяти відсотків від загальної потужності всіх електростанцій. Коли енергоспоживання в країні різко зменшується, — особливо це стосується нічних годин, — система й далі виробляє кіловати, вже в надмірній кількості. У ці години вода в ГАЕС спрацьовує як акумулятор. Він використовує надлишкову електроенергію сусідньої атомної електростанції. У нашому випадку це Південноукраїнська АЕС. «Акумулятор» повинен був би піднімати воду до верхньої водойми. Завдяки цьому за лічені хвилини можна запобігти аварії або ж, принаймні, пом’якшити її наслідки.

Після пояснень головного інженера навіть Чубенкові, котрий про це чув уперше, стало зрозуміло: про те, що тут коїлося, взагалі слід було б кричати на повен голос. Атомні електростанції, виявляється, потрібно рятувати негайно, адже будівництву Ташлицької станції немає альтернативи. Та одна проблема тягне за собою іншу — страх місцевих жителів перед аваріями в енергоблоках, можливим радіоактивним зараженням води й ґрунту. Тож наступні півдня присвятили громадським слуханням. Пресі відвели роль арбітрів. Євген уже не сумнівався в тім, що мав виступати за продовження будівництва об’єкта.

Дорогою додому Самохін зробив журналістам несподіваний сюрприз — машина звернула з траси і покотилась уздовж берегової смуги, над морем. Після зупинки молодь посунула до води, наче невідоме плем’я завойовників до своєї здобичі. Власне, ні в кого не було з собою купальників. Але це не зупинило навалу. Скочувалися з берега, скидаючи на ходу одяг.

— Ура! — Женя спіймав у обійми свою русалку.

Настя здогадалася захопити із собою бікіні й красувалася в ньому, єдина з-поміж усіх позуючи на тлі запаленого неба.

— Ти задоволений? — грайливо запитала вона, коли за півгодини пара знову зайняли свої місця на «гальорці».

Зустрічні авто вже сліпили фарами. Супутники у напівтемряві знову зашаруділи сухим пайком. З голосу Настя було чути, що вона посміхається, але Євген вирішив це перевірити. Її шкіра була вологою після купання і гіркувато-солоною на смак. Губи — солодкі…

V

Євгенова наївність щодо безкомпромісної журналістики в муках конала. Після переходу Пасічника до опозиції Чорнята разом зі своїми заступниками вже встигли переглянути розподіл редакційних обов’язків і одностайно вирішили: час уже запрягати Чубенка в комерційний віз. Іншої ради поки що не було. Адже рекламна діяльність приносила копійчаний дохід. Вітер перемін іще тільки набирав сили, а ідеологічно близькі до «Моєї України» спонсори один за одним віддалялися на щораз більшу дистанцію.

Та сурми війни поки мовчали. Новий прем’єр тримав вигляд людини, щиро налаштованої на економічні реформи. Загравав зі Світовим банком, сподіваючись на кредити, оскільки попередник залишив йому в спадок нечуваний рівень інфляції. Тож на перший погляд атмосфера щодо «чужих» видань у країні встановилася відносно стерпна. Але досвідчені редактори здогадувалися: будь-якої миті звичні рекламодавці й спонсори можуть, ніби за помахом чарівної палички, раптом вивернути кожухи вовною догори. І жодні дружні зв’язки тоді не допоможуть виборсатися із цупких обіймів безгрошів’я. Тим більше цінував Чорнята можливість зібрати навколо себе старих друзів з нагоди десятирічного ювілею газети.

Певно, це було дивом перехідної епохи: в опозиційного видання знайшлися кошти на бенкет у вишуканому ресторані неподалік від парламенту. Дехто з гостей прийшов навіть у смокінгах. Євген з подивом побачив серед них смаглявих людей у дорогих костюмах, з коштовними перснями на тонких азійських пальцях — вочевидь, не громадяни України. Судячи з їхньої реакції на це зібрання, для них був незвичним демократизм стосунків, узвичаєний серед журналістів.

А проте ідеологічне різнотрав’я «Моєї України» і тут далося взнаки. У центрі залу, біля накритого столу, приваблювала до себе чоловічі погляди елегантна Ксенія Дичко з вишуканою вечірньою зачіскою. Ліідер однієї з парламентських фракцій підійшов до неї з вітанням. Поки сивий екс-міністр закордонних справ сипав компліментами й цілував руку журналістці, Євген підраховував колег з інших мас-медіа. Двійко редакторів щоденних газет, землячка з Національного радіо.

Негусто.

Кілька чоловіків чиновницького вигляду і колишній парламентарій, який нині очолював банківську асоціацію, тримались осібно, мабуть, не знаючи, чим себе розважити серед цього товариства.

Гамір змусив присутніх озирнутися