Читати книгу - "Не повертайся спиною до звіра"

він просто з дурнуватою посмішкою дивився б на дівчину, й так було б хороше… Але вона не розуміє.

— Женю, — зітхнула вона, — ти ж також студент, і студент, який працює. У тебе залишається час на книжки? Ось поїду у відпустку, тоді й візьмуся за останнього нобелівського лауреата…

— А хіба тобі не цікаво, що зараз пишуть і читають в Україні?

— Дізнаюсь про все з інтернету, — спокійно відповіла дівчина. — Щоб бути в курсі таких речей, повір, мережі достатньо. Ось хоча б «нова хвиля» останніх двох десятиліть минулого століття. Ну, хто там у нас? «Бу-Ба-Бу»? «Бурлеск-Балаган-Буфонада»? Засновники українського постмодернізму, такий собі епатажний літературний андеграунд, який висміював «законослухняного» обивателя. Відома пані-літературознавець стверджує, що такі угруповання стали реакцією на суспільну депресію. Щось подібне має виникнути й зараз. Нова література завжди зароджується в період кризи.

Євгенові пригадався редакційний стьоб, із якого газета намагалася створити власний стиль. Інколи неможливо було збагнути, з чого автор глузує — чи з українського реаліті-шоу, що розігрується щодня перед очима, чи то з власної ролі в ньому. А особливо пересмішницькими були карколомні заголовки. Один із засновників «Бу-Ба-Бу» вчащав до Каперс, яка була носієм згаданого стилю й бавилася на шпальтах готичними жахами в іронічній обгортці.

— Навіть студентам сьогодні вже набрид цей стьоб, нічого оригінального в ньому нема, — відповів він своїм думкам. — Після Нечуя-Левицького і Лесі Українки такі тексти сприймати важко. Я знайомий з творчістю цих авторів. Вони стверджують, що літературу творить сам читач, бо ж, мовляв, пропонують «текст, який сам грається». Десь колись таке вже було, тобі не здається? І що тепер — жіночі романи, фентезі і детективи?

Євген вдав, що зазирає в сумочку гості.

— Ти вгадав. Жіночий роман, — з удаваним розпачем сказала Настя.

— Політ фантазії і легке нашарування параної. Салонна література як іграшка для дружин, багатих пані, які вбивають час у перукарні, — уїдливо прокоментував нечитаний роман Євген.

— А що ще читати? — цього разу по-справжньому розізлилася Невінчана. — Звідки братися серйозній сучасній літературі, коли немає підтримки книговиданню? Виживає тільки те, що розраховано на масового споживача. Бо ж маємо таку Верховну Раду, яка й досі вважає, що «пісатєлі — ето врагі народа»…

А за вікном цієї миті несамовито співали солов’ї. Давно перейшло за північ. Молоді люди подивилися один на одного і зрозуміли, що час спливає і говорити треба тільки ті слова, які ніхто не скаже, крім них самих. Бо це був їхній час.

Дівчина підійшла до вікна. У небі висіялися зорі. Вона захоплено впізнавала обриси сузір’їв, які свого часу ще маленькою, розглядала з мамою. Чумацький шлях розлився на півнеба молочним дивом. Настя глибоко вдихнула тепле повітря, настояне на ковилі й полині, посміхнулася, вирізняючи серед нічних звуків такі любі з дитинства хори цикад у траві під вікнами. Вона ще ніколи не проводила стільки часу наодинці із хлопцем, але йти звідси не хотілося. Євгенові можна було довіритися, він здавався зараз таким милим і близьким. Зрештою, цей сонячний край — їхня спільна батьківщина.

Насті привиділися вдалечині обриси якогось будинку і дивне сяйво на його темному подвір’ї. Це міг би бути їхній дім. Неважливо, що сьогодні він не мав стін і дверей і його освітлювала нереальна ватра. Було б достатньо, щоб вона палала в їхніх серцях. Настя не мала дому. Відчуття захищеності і прихистку могло би, напевне, повернутися, якби Євген обійняв її зараз.

IV

Вранці журналістів зосередили на стратегічних об’єктах — повезли милуватися порогами та панорамою недобудованої гідроакумулювальної станції. У ролі гіда виступив Сергій Самохін, який зайняв переднє сидіння автобуса. Власне, це був нетиповий випадок, коли перша особа в міністерстві особисто опікувалася представниками мас-медіа. Така акція свідчила про багато що. Найвищий суд — суд совісті давно велів міністру це зробити. Енергетика стала «Голгофою» для України. Привернути увагу преси до проблеми й заразом завоювати симпатію її представників означало виграти ар’єргардні бої у пропагандистській війні, яку майстерно вели проти Києва з Білокам’яної. Президенти і прем’єри приходили та йшли геть, а країна залишалася незахищеною від газового рекету північного сусіда. Європейські країни, своєю чергою, давно вже дивилися косо на атомні електростанції, якими було всіяно українську землю ще за радянських часів.

Міністр чудово усвідомлював, чим може для нього скінчитися сьогоднішня екскурсія на довгобуд. Новий прем’єр був родом із цих місць, висунувся в політики після гучних заворушень під проводом «зелених», а ті виступали проти спорудження ГАЕС. Протягом багатьох років нинішній керівник уряду усіляко перешкоджав відновленню проекту. Відрядження Ігоря Леонідовича до Південноукраїнської атомної електростанції, ще й у такому супроводі, могло виявитися самовбивчою акцією. Але, будучи чи не єдиним міністром, який вцілів після кадрових перетасовок «нагорі», він не хотів, щоб його вважали частиною кабмінівського «болота» — урядовців вищого рангу, які утримувалися на своїх посадах ціною угодовського підтакування і ніколи не мали власної позиції.

– Європейський Союз витрачає шалені кошти, щоб запобігти загрозі радіоактивного забруднення з території колишнього Радянського Союзу — певно, ви в курсі? — почав Самохін, коли автобус рушив. — Нагадаю: ще дев’ять років тому «велика сімка» підписала з Україною і Росією спеціальні угоди про ядерну безпеку.

— Йдеться про моніторинг радіоактивності навколо атомних електростанцій? — запитав кореспондент однієї з московських інформаційних агенцій, мабуть, обізнаний з подробицями західних технічних проектів краще за міністра.

— Саме так. Локальні центри реагування на підвищений радіаційний фон дають сигнал, який приймають у Києві через п’ять хвилин.

Ігор Леонідович замовк, певно, обмірковуючи, чи варто оприлюднювати деталі. А втім, ця пауза лише посилила мисливський інстинкт журналістського десанту.

На видноколі з’явились обриси будови, завислої над величезним котлованом завдовжки в декілька кілометрів. Благенькі кущики ледь прикривали розкопане глинисто-піщане нутро кар’єру, який переходив у звивистий яр, танучи з ним разом у срібному тумані ковили. Три сторіччя тому тут були пороги. Тепер вони висохли і поросли всіляким ботанічним скарбом. Над усім цим добром трусились екологи. Береги Південного Бугу свого часу давали притулок гнаним запорізьким козакам після того, як на них визвірилася російська