Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

образилася, перервала всі відносини, поїхала, щоб бути від мене подалі. Що ж до графа, то впевнений, що не здався він, а потрапив у полон випадково. Бо ж великий патріот нашого Отєчества та государя імператора.

— А ось наша агентура доповідає, що патріот цей опинився у Відні! І що ось це лайно — саме його рук справа! — закричав генерал, схопив книжечку і жбурнув її на стіл.

— Як? Що? — Я вдавав, що розгубився, хоча насправді одразу зрозумів, чиї пальці знати у цій справі. Граф і тільки граф. Ще коли переробляв він мої історії, то все намагався вигадок якихось сороміцьких додати, бо казав, що без них прісно виходить. Я цього не дозволяв, бо вважав, що правда важливіша, і як вигадками читача годувати, то швидко йому набридне. А тут же графа ніхто не зупиняв. То він і навигадував, особливо про тілесні втіхи, про що дуже любив Климентій Євграфович пофантазувати. Я того не розумів. Усі ми люди, але як почне вирувати в мене тіло, то знаходжу втіху у знайомих модисток чи у відповідному закладі. А ось граф — той любив постраждати, сидів, вигадував якихось неземних красунь, писав усілякі сороміцькі речі, потім їх перечитував і страшенно тішився.

— Графе, що то ви пишете таке, що й до рук узяти соромно? Краще б з’їздили до Ромен і не на папері, а по-справжньому жінок подивилися, — казав я у мирні часи, коли Маєвський гостював у мене.

— Ах, Іване Карповичу, та хіба в Ромнах жінки? Грубі та примітивні істоти! Хіба можна їх порівнювати з моїми красунями? — питав мене патетично граф.

— Наскільки я знаю, жінки влаштовані однаково, хоч у Ромнах, а хоч у Парижі. Чоловіки теж. І нема тут чого ускладнювати.

— Іване Карповичу, от одразу видно, що ви мужик! Дитя природи! Ото у вас все і просто! А я ж мрійник і поет!

Схоже було на те, що ці якості граф не втратив і в полоні. Ну і малюнки до книжечки цієї сам малював. Беата в нього вийшла з таким тонким станом і пишними грудьми, що я ніколи таких жінок не бачив.

— То ви думаєте, що це граф написав? — кивнув я на книжечку.

— Може, і граф, але відповідальності це з вас не знімає! Ви знаєте, що книжечку цю надруковано накладом у сто тисяч екземплярів?

— Сто тисяч? — Я хотів сказати, що це ще небагато, бо так бувало, що і по триста тисяч мене друкували, і без таких малюнків.

— Сто тисяч! І все розповсюджується на фронті, серед наших частин, а вже звідти потрапляє в тил. Тільки на польових поштах під час перевірки кореспонденції виявили близько сотні таких книжок. Але ж це тільки дурні надсилають поштою, інші везуть додому під час відпусток! Появу цього непотребу вже зафіксовано у Москві, Нижньому Новгороді, Ярославлі, Харкові та інших містах імперії!

— Ну негідники! Треба знищити цю бридоту! — попросив я.

— Ми знищуємо, коли знаходимо. Але до нас потрапляє лише невеличка частина. Решта осідає в людей і активно читається, тобто австрійська отрута робить свою чорну справу!

— Боляче це чути, ваше високоблагородіє! Як я можу допомогти любому Отєчеству і обілити власне ім’я, заплямоване підступними австріяками? — Я аж підхопився, показав, що готовий будь-що робити, аби виправити становище.

— Сідай, Ваню, сідай, — сказав генерал.

— Слухаюся! — Я сів.

— Дивися, Ваню. Ситуація херова. Військова контррозвідка, тобто ми, зробили все, щоб урятувати тебе від розстрілу, поручилися за тебе, взяли відповідальність. А тут таке! Ці книжки. Сором і скандал! Дякувати Богові, що государиня про це нічого не знає, але невдовзі дізнається, бо книжечки ці, наче таргани, розбігаються по всій державі.

— Що ж робити, ваше високоблагородіє? Ви тільки накажіть! — скрикнув я.

— Добре, Ваню, що бажаєш виправити ситуацію. Ми в тебе віримо і тобі поки що довіряємо.

— Дякую! — Я знову підхопився. — Дозвольте стояти! Не можу сидіти перед таким вельмишановним панством!

— Добре, Ваню, стій. І слухай. Ворог завдав нам важкого удару, і наша відповідь мусить бути адекватною. По-перше, доведеться тобі повернути цивілізований вигляд. А то що це таке: ти приїхав з Криму, наче босяк якийсь: бородатий, патлатий, засмаглий, циган циганом, ніхто тебе і не пізнає. Треба, щоб пізнавали. По-друге, з завтрашнього дня, коли повернуть тобі нормальний вигляд, почнеш їздити по різних світських заходах.

— Я? По світських заходах? — аж злякався. — Пане генерале, та я ж там зганьблюся! Я ж людина дика! Не можна мене у світ пускати!

— Треба, Ваню, треба. Ми до тебе приставимо капітана Мельникова, він, здається, колись у Києві світським левом був, пояснить тобі, як поводитися. Будеш їздити, світитися всюди, щоб тебе люди бачили.

— А що як підійдуть, говорити почнуть? Що тоді робити?

— Говорити, Ваню, говорити. Розповідати про подвиги на фронті, підтримувати патріотичні настрої, висловлювати впевненість у перемозі руської зброї.

— А якщо спитають про оце лайно? — Я кивнув на книжечку.

— Якщо спитають, то смійся, розповідай, що погані у австріяків справи, коли до такої відвертої брехні вдаються. По-третє, Ваню, треба буде відновити написання твоїх історій. Від початку війни тебе на сторінках журналів майже не стало, і читачі скучили, то й хапають усякий непотріб. Виправимо ситуацію, почнемо друкувати твої нові