Читати книгу - "раКУРС"

— Образився?

— Та чхав я на його образи! — махнув рукою Юрко. — Цікаво, що буде, коли він на службі зранку добряче хильне?

— Такі номери тут не пройдуть, — сказав я тоді другові.

Я не помилився. Коли чоловіка застукали за пиятикою на посту, козаки зібралися, змусили спустити штани, лягти на колоду й добряче відшмагали батогами по дупі. Після цього він кілька днів не ходив на службу, але й не пиячив.

— Схоже, що я за нього більшого сорому набрався, ніж батько, — сказав Юрко.

— Не переймайся, — утішав я друга, — діти за батьків не несуть відповідальності.

— То по закону, а якщо по совісті… — відказав він і після того випадку кілька днів ходив похмурий і небалакучий.

Останнім часом Люба не на жарт стривожена. Вона майже завжди на роботі, бо, за її словами, виїхало багато співробітників, зокрема й лікарів. При нашій зустрічі вона мені розповідає про те, що дуже стомлена й воліла б краще виїхати з міста, але нема куди.

— Може, і справді тобі кудись звідси виїхати? — сказав я їй. — Можна спробувати поїхати в Росію, там гостинно приймають наших біженців.

— У Росію?! — Люба спалахнула, як сухий сірник. — Кажеш, гостинно приймають? Спочатку шлють сюди свої танки, а потім приголублюють? Краще вже нехай тут загину, ніж поїду туди!

— Їде цивільне населення, матері з дітьми, бабці. Вони ні в чому не винні. Незабаром усе скінчиться й вони повернуться додому, — кажу я спокійно, пригорнувши Любу до себе й погладжуючи долонею її плече.

— Мені здається, що все лише починається, — зітхає Люба.

— Чув від людей, що наші лікарі повлаштовувались у Росії на роботу за фахом і отримують там утричі більшу зарплатню, а дехто знайшов місце в приватних клініках, то там узагалі зарплати високі. Гадаю, що медсестри також непогано заробляють.

— Мені не потрібні їхні смердючі рублі, — категорично заявляє Люба. — Я хочу жити на своїй землі, — і додає: — Спокійно жити.

— Буде, моя хороша, спокійне життя, буде, — запевняю. — Козаки надійно стали на її захист, не за гроші — за свободу, — помаленьку підводжу її до свого зізнання.

— Про яку свободу ти говориш? Я — про біле, ти — про чорне. Україна зараз виборює свободу й відстоює свою цілісність. А що козаки? Хочуть собі відірвати ласий шмат української землі?

— Ні, вони хочуть збудувати свою республіку, вільну від олігархів, які грабують країну, від корупції, від нечистих на руку керівників.

— А самі в цей час грабують покинуті будинки тих, кого захищають? — з іронією каже Люба.

— Усюди не без виродків, але козаки з такими розправляються, — упевнено кажу я. — За таке можуть і розстріляти.

— Правильно! Мало гине людей, так і свої своїх стріляють, — знов іронізує Люба.

— Повинен бути порядок у всьому, а не так, як на Майдані, — ляпнув я й прикусив язик: не хотів торкатися теми Майдану.

— А що на Майдані?

— Там був хаос, як і в усій Україні.

— Як щось не влаштовує, то борись!

Мало не злетіло з вуст, що я так і роблю, добре, що вчасно схаменувся.

— Ось побачиш: козаки наведуть лад.

— Подивись на них тверезими очима. Що вони принесли нам? Що дав цей клятий референдум? Війну.

— Війна скоро скінчиться, і буде все добре, — кажу я й лагідно пригортаю Любу до себе.

— Добре, що ти не з козаками, хоча й так їх хвалиш, — зітхає дівчина й обіймає мене обома руками.

— А якби був із ними? — питаю я нібито жартома, а в самого серце завмирає.

— Я б тебе вбила своїми руками, — каже вона, — а зараз поцілую, — припадає до моїх губ.

Луганськ перетворюється на місто з якогось фільму жахів. Порожніють вулиці, мирних мешканців замінюють люди в камуфляжі зі зброєю, серед яких чути не тільки голосну мову кадирівців, а й акання росіян. Залізничний вокзал не може вмістити всіх охочих виїхати, тому люди заповнюють перони. У їхніх очах розгубленість та страх перед невідомістю. Хтось їде в найближчі села до родичів, де менше чути вибухи, хтось виїздить подалі звідси. Речей зазвичай багато із собою не беруть. Одні впевнені, що повернуться за кілька тижнів, інші — за місяць. Потяги переповнені, ідуть із запізненням на багато годин, іноді чекаючи, доки полагодять пошкоджені колії, або змінюють маршрути. Лише в людей один маршрут під назвою «Подалі від війни». Одні діти, ще не зовсім усвідомлюючи небезпеку, знаходять собі розвагу, бігаючи навколо валіз.

Часто виють сирени, і їх виття наводить жах. Звук сирени — небезпека, а це значить, що смерть прилітає разом із цим звуком, вишукуючи свою здобич. Коли все стихає, діти, як і раніше, висипають із будинків на вулицю. В одній пісочниці поблизу нашого будинку й досі стоїть гармата, поруч — кадирівці. Іноді вони про щось голосно