Читати книгу - "Сини змієногої богині"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Їй-бо, таки диваками превеликими були давні греки, коли про батьківщину такої поезії, як «Садок вишневий коло хати», запевняли, що вона – Україна наша, найкраща у світі! – холодна й похмура…
До речі, про «холодний і похмурий край», яким уявлялася давнім грекам наша Україна. Як і взагалі про рівень тодішньої географії.
Давньогрецький драматург Есхіл вважається – цілком справедливо і по праву, – «батьком трагедії» (здається, першим його таким титулом наділив Ф. Енгельс). Жаль, що із 80 написаних ним п’єс (а кожна була подією в культурному житті античної Греції!) вціліло тільки шість.
І серед них найпрославленіша – шедевр із шедеврів! – трагедія «Прометей прикутий» (було ще й продовження – «Прометей звільнений», але від нього збереглося лише кілька фрагментів, що їх цитували інші давні автори). Написана вона на відомий в античній міфології сюжет – як громовержець Зевс відомстив своєму двоюрідному братові Прометею. За те, що той викрав вогонь для людей. «Безсонячних», які гибіли, ніби мурахи в глибинах темних печер.
Чомусь вважається (принаймні серед коментаторів трагедії), що Прометея, героя-мученика, який пожертвував собою заради людства, було прикуто до скелі на Кавказі, хоча в автора про Кавказ, про точну адресу місця дії немає ані слівця. У нього місце, де прикували Прометея, визначено так: гірська місцевість на березі… океану. Якого? Про це, мабуть, і сам автор трагедії не знав (та і яка була географія у його часи![9]). В початкових рядках те місце визначено так:
Ось ми прийшли в далекий край землі, В безлюдну пустинь диких скіфів…Отож якісь дикі скіфи на пустельному березі невідомо якого океану. Принаймні це зовсім не Кавказ.
Пейзаж нагадує північні, нині російські території на березі Північного Льодовитого океану, де-небудь в районі Кольського півострова чи Нової Землі. Але при чім тут скіфи (бодай і дикі), які ніколи не мали аніякого відношення до океану і до тих справді темних і похмурих країв?
Складається враження: якщо у Волошина кіммерійці – поетичні, то скіфи в Есхіла – придумані. За відомим принципом: чув дзвін, та не знаю, де він.
Та ось кохана Зевса Іо, яку переслідує гігантський ґедзь, примчала до Прометея, аби запитати в нього про свою долю (Прометей – прізвисько, що дослівно означає Провидець, Прозорливець). Повертаючись із Півночі на Південь, вона невідомо у яких краях здибує все тих же всюдисущих скіфів. Орієнтири їхнього місця перебування такі: «Звідси ти до сходу сонця плутаний / Спрямуєш крок по цілині неораній. / І до скіфів кочових прийдеш. / Живуть вони під вільним сонцем (слава Богу, що хоч під сонцем! – В. Ч.) на возах, в коробах / Плетених. За плечима – лук, що цілко б’є. / Не підходь до них близько! Швидкий шлях тримай / Крутим крем’янистим узмор’ям, що глухо стогне…»
Втямки не візьму, де знаходиться той край з «дикими скіфами»?[10]
І все ж одна ниточка є, адже далі йде невелике «уточнення»: «Живуть по ліву руку від тих місць Заліза Ковачі Халіби. / Бійся їх! Вони люті і до гостей неласкаві…»
Але і за допомогою лютих та неласкавих до гостей халібів не прояснюється місцезнаходження скіфів (сам Есхіл вочевидь точно не знав, де вони знаходяться, а лише чув – після Гомера, – що буцімто десь у чорта на болоті. Себто на Півночі).
А ось халіби, давній народ (йому приписується винахід добування заліза із руди), який буцімто, за давніми греками, жив у північно-східних причорноморських районах. Ну а коли десь у південно-східному Причорномор’ї, то автори збірника «100 великих книг» (Москва, 2003) «ничтоже сумняшеся» коментують так: «Тут описуються народи, які населяли в часи Есхіла територію
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сини змієногої богині», після закриття браузера.