Читати книгу - "Поєдинок у Чорному лісі"

— Перепрошую, — чемно вклонився їй. — Я не знав, що нині свято на вашу честь… Прийміть і мої вітання…

— Честь? — відверто реготнула Софія. — Свято? Воно повторюється щоразу, коли я до нього вертаюсь… А я у нього сто перша коханка… А ти мені подобаєшся більше, ніж він.

— Перепрошую, — удав з себе присоромленого Тарас.

— Ах, то ти інтелігент? — глумливо глянула на нього Софія. — Інтелігентів не люблю…

Вона була зовсім п'яна. Говорила голосно, не зважаючи на те, що її можуть почути. Це здалося Тарасу підозрілим.

«Знову перевірка? Чи зумисне провокує, щоб поглумитись?»

— Вибачайте, панно Софіє, — стримано мовив він. — Я не сумнівався, що прийшов у порядне товариство.

— А в Сибіру ти теж знався з порядним товариством? — з викликом голосно спитала Софія.

У кімнаті запала мертва тиша.

Тарас озирнувся. Навколо — нікого. Всі, що бенкетували поруч, поспішили залишити стіл.

Побачив, як принишкли всі. Хмара здаля стежив за ними.

«Що діяти? — лихоманно вирішував Тарас. — Клята повія ич яку комедію грає!.. Про Сибір це ж їй Хмара сказав… Отже, це з його згоди… Бездарна акторка, надто самонадіяна…»

— Не знався! — люто пронизавши її зневажливим поглядом, голосно відповів. — Але прагнув якнайскоріше вирватись до своїх… Досі вірю в порядність тих, хто не розтринькав священність мети, за яку гинули кращі сини України, на отакі балаганні вечоринки, де вшановуються сто перші повернення…

— Вирвався? І дорвався? — підступила до нього Софія.

Тарас сполотнів. Ще мить — і він покаже цій зарозумілій вертихвістці її справжнє місце.

— Софіє, облиш! — почувся невдоволений голос Хмари. Вона покірно пішла до столу, а сам Хмара підійшов до Сокрути, поклав руку на плече. Гамір гулянки відновився.

— Вгамуйся, — сказав Хмара лагідно. — А то і мою любов вколошкаєш, як бідного Томася. Занадто ти гарячий, чоловіче… Не ображайся на неї. Задумала собі, що моя служба безпеки б'є байдики, тому і перевіряє кожного нового, хто з’являється поруч мене. По-своєму, по-жіночому… Але твоя доля тебе не цурається. Сподобався ти мені. Тебе перевірили. Порадився щойно зі своїми. Ось моє рішення: поїдеш з ревізією по хуторах, все розвідаєш і доповіси мені, хто чим дихає… Твоя пропозиція — тобі і виконувати. Згоден?

Тарас кивнув.

— То й добре. Завтра ж зранку і поганяй. В підмогу, як провідника, даю Стрибунця. Покладайся на нього, мов на мене.

— Дякую за довір'я… Але як підтримуватиму з вами зв'язок?

— Через живий провід.

— Дуже повільний.

— Ну, гаразд. Про це завтра. Будьмо! — Хмара подав Тарасові повну чарку. Той випив її за успіх своєї справи. А обставини поки що складались для нього зовсім непогано.

Сокрута отримав шифровку од начальника карного розшуку, в якій йшлося, що управління цікавиться станом справ у загоні Жигайла, що наважився на відкритий виступ проти Хмари. Пропонувалось провести роботу серед невдоволених з тим, щоб деморалізувати і знешкодити бандитський загін.

Водночас Марчук повідомляв, що Сокруті присвоєно чергове звання майора міліції, а за врятування життя міліціонерів у Ляхівцях нагороджено медаллю «За відвагу». Це були приємні новини.

Сокрута в цей час, виконуючи особливе завдання Хмари по ревізії звіддалених боївок, йшов на зв'язок з Жигайлом. Разом із Стрибунцем і радистом Герасимом пройшов вже не один десяток кілометрів лісовими нетрями, стрічаючи в глухих хуторах зв'язкових, котрі, вислухавши пароль, вказували подальший шлях. То були нелегкі мандри. Йшли переважно вночі, вдень відсипалися по старих клунях і горищах, ризикуючи, що їх таки вистежать працівники карного розшуку. «Приміром попадусь я в руки до своїх, — розмірковував Сокрута. — Тоді кінець. Адже ніхто не знає, що я свій. Для них я такий самий бандит, як і ці типи, що йдуть зі мною. Отже, обережність, і ще раз обережність…»

В одному з хуторів, недалеко від містечка Ямпіль, їх зустрів надто непевний якийсь зв'язковий. То був похмурий, років тридцяти п'яти чоловік, який, почувши од Стрибунця пароль, довго і підозріло оглядав їх, і лише коли Стрибунець гримнув на нього, нарешті сказав, куди вони мають йти. «Біля Ямпільського мосту вас зустріне потрібна людина», — хмуро сказав він.

Шлях до мосту лежав через невеликий, але густий лісок, пагорби і широку, з соковитою травою, долину. Сонце вже сховалося, і лише його відсвіти кривавили далекий небокрай, що лиш вгадувався за темною смугою лісу. Присмерк вже виповзав з-під пагорбів і виповнював лісові хащі. Навколо стало якось незатишно.

Усі троє, скрадаючись у густих чагарях, благополучно пройшли ліс, спустилися в долину. Найперше, що вразило їх, — відсутність мосту, про який казав зв'язковий. Навкруги панувала тривожна тиша, аж лячно було чути шелест трави під ногами.

— Може, вернемось назад? — полохливо спитав Стрибунець, озираючись. — Не влаштували б нам тут веселеньку зустріч…

— Хто? — невдоволено глянув на