Читати книгу - "Дім з вітражем"

і забули поставити табличку «Увага! Дорожні роботи!», зрештою, ніхто у Львові й не чекав би від них такої люб’язності. Якусь мить я перебувала в ідеалізованому часопросторі, розглядала навколишні вілли й дерева з рівня близького падіння Австро-Угорської імперії та польсько-української війни, проте невиспівані ноти дрижали в моєму горлі, і я не могла спізнитися на цю зустріч.

Я вибралася з котловану, але вулиця однаково зсувалася під моїми ногами вниз, усе нижче і нижче і нижче, його дім був у самому кінці вулиці, я зайшла в браму, спустилася сходами, відчинила двері: одні, другі, треті, — занадто молода і зосереджена на собі, щоби пам’ятати, що їх іще треба позачиняти за собою, останні відкрив переді мною він — і я відразу ж відчула, що він не сердиться на мене за вчорашнє спізнення.

Він запросив мене всередину, я зайшла в кімнату, де не діяв закон усесвітнього тяжіння, на стінах висіли просторові макети, на стелі — посмертна маска літнього чоловіка, між одним і другим погойдувалося піаніно, оточене полицями з книжками і грамплатівками, а також мольберт із початим рисунком чиїхось поморщених пальців. Ми теревенили про всяку всячину, аж нарешті мій погляд зупинився на креслярському папері на столі, тоді я запитала, що означають намальовані на ньому геометричні фігури.

Він усівся в колі світла від лампи (блиснули сережка у вусі й обручка на пальці), вказав мені на фотель навпроти, поклав на столі новий аркуш, в одному кутку намалював кілька кілець, в іншому — трикутники, й об’єднав їх грубою рискою.

— Справа — країна кілець. Кільця одружуються з кільцями, після чого в них народжуються округлі діти. Зліва панують трикутники. Тут трикутники одружуються з трикутниками, тож народжуються тільки маленькі трикутнички. Оця лінія — кордон, а територія біля неї — прикордоння. Діти, які тут народжуються, — зовсім інакші.

Він намалював кільця, вписані у квадрати, і квадрати, вписані в кільця, а також — вони мені сподобалися найбільше — багатогранні фігури, утворені з накладених одне на одне кілець і квадратів.

— Людям дуже хотілось би, щоб ці діти визначилися як ті чи інші фігури. Проблема в тому, що діти — не хочуть. Вони — і одне, і друге водночас, у цьому їхня особливість і винятковість. Однак більшість людей не визнає такої можливості — гібридів, змішаних форм. Більшість бажає однозначних визначень. Так легше жити.

— А ти? — запитала я.

— Я власне і є отаким міксом. Людиною прикордоння.

«Я теж!» — хотіла вигукнути, але не наважилася, бо вже знала, що треба бути обережною у заявах. Невдовзі озвалася — запитальним тоном:

— А-а-а-а-а?

Голосний звук, що вібрував у моєму голосі, переродився у силабічний спів, а потім у вокаліз і мугикання.

— Мама бувала у тебе в майстерні, — хотіла запитати, але в мене вийшло ствердження, про яке я тут же пошкодувала, бо його брови й чоло наморщилися у знайомий спосіб, і через це решта незаданих запитань застрягла у мене в горлі разом із усіма непроспіваними нотами.

Я сіла недалеко від напаленої грубки, з другого боку від мене височів стелаж із книжками, Микола зупинився наді мною і почав знімати з полиць альбоми. Він так пишався кожною книжкою, що я не сміла запитати, чи могла б я їх коли-небудь позичити, жодну з них він не клав на місце, а давав мені в руки. Я потонула в кріслі, дедалі більше привалена фоліантами, вони шляхетним тягарем придавлювали мої коліна, в обох руках я тримала по важкому тому, на інші спиралася ногами у грубих вовняних шкарпетках, головою сягала полиці з іще не знятою дюжиною таких же книг, мені було важко, як атлантам і атланткам, я хотіла сказати — каріатидам, котрі підтримували львівські балкони, я тримала на собі північний ренесанс і дерев’яну барокову скульптуру, вдягалась у сецесію, ступала по гуцульському орнаменту. Я насолоджувалась роєм діамантів, якими він мене прикрашав, але водночас мене непокоїла вимушена нерухомість, відсутність аварійного виходу суперечила всім правилам безпеки, я хотіла би встати. Тоді я відкрила, що прицвяхована, що його палець пурхає біля моєї скроні й намотує на себе пасмо мого волосся. Я була прицвяхована, його бронзова голова скотилася мені на коліна, торуючи собі шлях крізь високі гори книг. Я була прицвяхована, а його голос вимовив прості слова, які більше пасували б кавалерам давніх часів, котрі грали у флірт:

— Ти дуже мені подобаєшся.

Я споглядала архітектурний вимір руйнування конструкцій моїх уявлень про світобудову, його слова були мов дорожньо-транспортна пригода, навіть ніби аварія — відомо, що з іншими вони трапляються, але самому стати учасником цього… Хтозна, може, і спричинити… Хтозна, чи ми зможемо вийти з цього цілими та неушкодженими…

«Що нам із цим робити?» — просилися на язик жалісливі слова, мені здавалося, що тепер він повинен зняти з моїх колін свою мудру голову і негайно покласти її під потяг, на зустріч із яким ми від цього моменту прямували вже зовсім разом, а він вправно вивільнив мене з-під стосу книжок, поставив на ноги, спер спиною об гарячу грубку і почав цілувати в губи. «У нього червоний светр, — подумала я, відповідаючи на поцілунок, — святий Флоріан нітрохи не помилився».

Мороз дещо пом’якшував наслідки пережитого збудження, коли ми, ослаблені цілунками, непевною ходою йшли між деревами на Льва Толстого, а наші черевики ковзали по нерівній поверхні тротуару.

— Що нам із цим робити? — запитала я його нарешті. Мені бракувало слів, щоби пояснити йому, наскільки мене вражає жага, яка виривається з-під контролю, так само, як і оперні спогади, котрі останнім часом трансформуються завдяки його присутності, — а інтуїція підказує, що варто остерігатися людей, здатних змінювати твої спогади. Може, колись я скажу так і своїй доньці: «Остерігайся чоловіка, який знає про тебе більше, ніж ти знаєш про себе сама»?

Замість відповіді він завів мене в якусь браму і виголосив монолог про різьблений декор на її стелі — алебастровий, із додаванням мармурового пилу, а я думала про некрасиві напливи на цих оздобах та про гидотні кольорові прикраси на святкових ялинкових гірляндах по периметру. Під ними ми теж цілувалися.