Читати книгу - "Дім з вітражем"

— Будь ласка, не дзвони мені більше ніколи, — це був, мабуть, останній шанс вирватися з любовного трикутника із моєю померлою матір’ю на тлі.

— Як хочеш, — погодився він.

А я вже знала, що наші слова мало що можуть змінити.

Добрий Бог показувався, коли гасилося світло. Я могла гратися потемки ляльками, у яких була своя кімнатка біля мого ліжка. Могла щось наспівувати собі під ніс. Або знічено торкатися певних частин свого тіла. А могла стежити за рухомими тінями від автомобілів на стелі чи мимоволі прислухатися до розмови дорослих за стіною. Я знала, що мене відвідує Бог-Отець, набагато достеменніший, ніж екзальтований, залитий кров’ю Ісус. Хтось мені сказав, що Його називають Усемогутнім.

Коли Бог сходив зі стелажа з книжками, я кидалася перед Ним на коліна. Я аж тремтіла, щоби мене не побачив ніхто з домашніх. Якось Бог у винятковому порядку відвідав мене у ванній, коли туди якраз зайшла Аба. Вона нічого не сказала, побачивши, що я стала навколішки, тільки загадково посміхнулась.

Бог, як і Польща, належав до світу, який було анульовано задовго до мого народження. Я почала шукати відомостей про Нього. У кімнаті Прабабки натрапила на молитовник, забрала його і сховала в шухляді свого столу. На жовтих сторінках містилися головним чином римованки з незнайомим мені, бо ще довоєнним правописом. «Aniele Boży Stróżu mój ty zawsze przy mnie stój», «Ufam Tobie boś Ty Wierny Wszechmocny i Miłosierny», «Ach żałuję za te złości jedynie dla Twej miłości». «Якесь дурнувате», — думала я, може, тому, що від моменту зачаття виховувалася на добірній поезії. Якби підсумувати вміст цього підручника відповідних душевних поривів, це звучало би приблизно так: людина зверталася до Бога, але Бог не мав ані найменшого бажання слухати. Людина не здавалась і говорила далі. Людина хотіла багато чого від Бога отримати, а Бог сумнівався, чи варто давати людині хоч що-небудь. Раніше людина вчинила була щось вельми недобре. Бог про це знав, і людина знала, що Бог знає. Одначе людина дуже хотіла, щоби Бог дав їй другий шанс. Мене дивувало, що людина так запобігає перед Богом.

Я подумала: «Бога треба якось легалізувати».

— Охрести мене! — сказала я Абі.

— Я вже це зробила, — відповіла вона.

Тоді-то з’ясувалося, що Аба і Прабабка, коли я ще була немовлям, організували хрещення вдома. Старий ксьондз із Катедри вимагав згоди матері, зате запис у пожовклому молитовнику стверджував, що в певних ситуаціях охрестити може будь-хто і без будь-чиєї згоди. Одного дня, коли Мама вийшла на заняття, дві не вельми святі жінки, жриці, які не мали ні ритуального одягу, ні благословення церковної влади, завісили вікна в середній кімнаті та облили мене вкраденою в Катедрі свяченою водою, вірячи, що ця кустарна дія змиє з мене тавро первородного гріха.

— А це хрещення має силу? — недовірливо запитала я. Відповіді не було.

Катедра знаходилась у центрі львівського світу — кісточка всередині персика. Зачинена на всі замки і сповнена міці, вона не справляла враження місця для дітей, але одного разу мені вдалося потрапити всередину. «Бог — це відсутність електрифікації», — казали в школі, проте ціла Катедра була світлом, яке набрало форми численних сяючих грон — вони світилися золотом, переливались, сповзали з купола на підлогу, а тоді знову тяглись угору. У їхньому блиску стояла навколішки вбрана у чорне жінка. Її голова і плечі були накриті хусткою, за нею тягнувся хвіст — вервиця. Вона похитувалася з боку на бік, а тоді лягла і почала звиватися на підлозі. «Релігія — опіум для народу», — думала я, дивлячись на неї.

Коли ми з Абою підійшли до чорних замкнених дверей, нам спочатку довелося стукати ключами, в яких від ударів об бляху ламалися головки і зубці. За якийсь час з’явилася дуже бліда жінка з хлопчачою стрижкою. Ми пройшли за нею по темних сінях, безладно заставлених меблями, вдихаючи запах лілій і підземелля, я волікла за собою на повідку доброго Бога з нічної кімнати. Ми піднімались угору і спускалися вниз сходами, незручними для наших маленьких ніг — розміру тридцять п’ять з половиною; за одними з дверей, повз які ми проходили, горіло світло, хтось грав на піаніно. По слизькій підлозі ми досить довго переміщалися, наче на ковзанах, аж врешті-решт нас викинуло під самісінький вівтар. Кульгавий чоловік у білих шатах задмухував свічки на вівтарі, біля його ніг крутився худющий кіт. З-над неосвітленого вівтаря аж до небес росли стебла довгих, розгонистих вітражів. Сонячне проміння, яке крізь них просвічувало, ставши різнокольоровим, осяяло стару і надзвичайно бліду жінку, заграло в її нерухомих зіницях. Ми проходили повз давно померлих чоловіків у лицарських обладунках, що дрімали у бічних нефах, — стара жінка опиралася на одного з них усім тілом, щось шепочучи. Вона нагадувала Прабабку.

Маленькі бічні вівтарі були заставлені вазонами з білими і червоними півоніями, поруч стояли навколішках молоді дівчата, які зривали пелюстки і складали їх у мішечки з тканини. Я поглянула вгору: там, де арки, схожі на ребра кота біля ніг чоловіка в білих шатах, з’єднувалися, на готичному склепінні виднівся отвір, крізь який прозирав клаптик синього неба. Катедра була дірява! «Нині сонячно, — подумала я, — а як в інші дні — чи тоді на голови віруючим ллється дощ і сиплеться град?» «Вони пережили і значно гірші речі, — відповіла я сама собі, — ця дрібна незручність не справить на них враження». І доки я так стояла, підвівши обличчя вгору, — помітила, що на мене звідти дивиться мініатюрна жінка у короні; вона здіймалась над вівтарем, як сонце, її оточувала веселка. Аба зникла.

До мене наблизилася черниця у штивному чорно-білому одязі, з-під чорно-білого головного убору визирали сірі оченята. Вона взяла мої руки у свої, почала водити моєю правою вгору-вниз, повторюючи: «В ім’я Отця і Сина». «Так само щовечора говорить Прабабка», — подумала я. Тої ж миті черниця боляче ляснула мене по пальцях, які не виявили очікуваної гнучкості, відвела в бічну закриту каплицю, дала жовту книжечку під назвою «Прийди, мій Ісусе» і сказала, що я повинна вивчити її напам’ять. У каплиці теж були вітражі, на них сумний сивий