Читати книгу - "Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе"

і своїх колег, то, спираючись на нашу розмову, можете пояснити їм усе кількома словами, а мені зробити це було б важко». Лікар підвівся з увічливою усмішкою, підвів своїх помічників до вікна і сказав їм пару слів, супроводячи їх хвилястим коливанням рук. Через три хвилини один із молодиків, короткозорий і нервовий, запитав, намагаючись надати своєму голосові суворості:

— Ви спите добре, пане?

— Ні, погано.

Після цього він повернувся до своїх колег. Вони ще якийсь час радилися, тоді лікар підійшов до мене й повідомив, що мене знов викличуть. Я нагадав йому, що мені призначено з'явитися о першій годині. Він посміхнувся і виконав своїми маленькими білими руками кілька швидких енергійних рухів, які мали означати, що він страшенно заклопотаний. Отже, я повернувся в коридор, де повітря стало ще важчим, і знов почав ходити туди й назад, хоча почувався смертельно втомленим. Урешті від тих вологих згущених запахів мені стало млосно, я зупинився біля вхідних дверей і ледь відчинив їх. Я побачив, що надворі вже вечоріє, є трохи сонця, і мені невимовно полегшало. Але я не простояв і хвилини, як почув вигук. Якась особа, що сиділа за два кроки біля столика, засичала. Хто мені дозволив відчиняти двері. Я відповів, що мені млосно. То вже моя справа, а двері мають бути зачинені. А чи не можна відчинити вікно? Ні, заборонено. Я знов став походжати, це мене трохи оглушувало й нікому не заважало. Але жінці біля столика тепер і це не сподобалося. Хіба в мене немає місця? Ні, немає. Ходити також заборонено, я мав знайти собі місце. Десь напевне можна сісти. Жінка казала правду. Я справді відразу знайшов місце біля дівчини з витріщеними очима. Я сів, відчуваючи, що зараз неодмінно має статися щось жахливе. Ліворуч від мене була дівчина з драглистими яснами, а що праворуч, я ще не знав. А то була страхітлива, нерухома колода з обличчям і великою, важкою, закляклою рукою. Той бік обличчя, що від мене, був порожній, без ніяких рис і притомності, і на свій жах, я побачив, що костюм огинав ту колоду, мов спорядженого в домовину небіжчика. Вузька чорна краватка також була зав'язана навколо коміра надто вільно й незграбно, і піджак, здавалося, надяг на те немічне тіло хтось інший, навіть чуб його наче зачісувала опорядниця небіжчиків, і він лежав тьмяний та негнучкий, мов звіряча шерсть на напханому опудалі. Я до всього цього пильно придивлявся і мені спало на думку, що це місце якраз відповідає мені, бо пора вже збагнути, що тепер я досяг у своєму житті останньої межі. Авжеж, дивними шляхами ходить доля.

Зненацька, зовсім близько, кілька разів поспіль, злякано, обороняючись, голосно крикнула дитина, потім тихіше, стримано, заплакала. Поки я намагався визначити, де це може бути, знов затремтів неголосний, притлумлений крик, почулося кілька голосів, які щось питали, і один владний, який щось наказував, а тоді незворушно зашурхотіла машина, ні на що не зважаючи. Я згадав про стіну, що не доходила до стелі, і зрозумів, що звуки долинають із-за дверей і що там триває робота. І справді, час від часу виходив служник у заляпаному фартусі й кликав когось помахом руки. Я вже зовсім не сподівався, що він кличе мене. Чи, може… Ні, двоє чоловіків прикотили крісло на колесах, підняли на нього колоду, і тепер я побачив, що то старий паралітик, який мав і другий бік виснаженого обличчя з розплющеним тьмяним сумним оком. Його повезли, і біля мене звільнилося багато місця. Я сидів і думав: що ж вони робитимуть цій недоумкуватій дівчині і чи й вона кричатиме? Машина за дверима шурхотіла мирно, як фабричний верстат, не навіваючи ніякої тривоги.

Раптом усе стихло і в тій тиші зарозумілий, самовдоволений голос, що здався мені знайомим, проказав:

— Riez![52]

Мовчанка.

— Riez. Mais riez, riez![53]

Я вже сміявся. Було незрозуміло, чому той чоловік за дверима не хоче сміятися. Машина знов зашурхотіла, але відразу спинилась. Присутні біля неї обмінялися заувагами, потім озвався той самий енергійний голос і наказав:

— Dites-nous le mot: «avant»[54]. По складах: «A-v-a-nt».

Тиша.

— On n'entend rien. Encore une fois…[55]

Під час того уриваного жвавого бурмотіння за дверима вперше після багатьох, багатьох років до мене знов повернулося воно. Те, що нагнало на мене перший безмежний страх, коли дитиною я лежав у гарячці: Велике. Так я завжди казав, коли всі обступили моє ліжечко, мацали пульс і допитувалися, що мене налякало. Велике. І коли покликали лікаря й він прийшов і втішав мене, я просив його, щоб він тільки прогнав те Велике, і більше мені нічого не треба. Але він був такий, як усі. Не міг його прогнати, хоча я тоді був такий маленький і допомогти мені було так легко. А тепер воно знов прийшло. Досі воно просто не з'являлося, хоч у мене бувала гарячка. А тепер прийшло, хоч гарячки в мене немає. Тепер воно росло з мене, як пухлина, як друга голова, і було від мене невідривне, хоч не могло належати мені — таке велике. Стало тепер мертвою твариною, яка за життя була моєю кистю чи рукою. І моя кров протікала в мені та в ньому, наче в одному тілі. І серцю доводилося із зусиллям пропихати кров у Велике, бо її було замало. І кров неохоче вливалася в нього й поверталася нездорова й заражена. А Велике розбухало на моєму обличчі, мов гаряча синювата ґуля, росло з рота, і тінь від його краю вже падала на моє останнє ціле око.

Не пам'ятаю, як я виплутався з тих подвір'їв лікарні. Був вечір, і я блукав у незнайомій місцевості, плентався в одному напрямку бульварами вздовж нескінченних мурів, а що їм не було кінця, я повернув у протилежний бік і вийшов на якийсь майдан, з нього пішов якоюсь вулицею, а далі тяглися інші вулиці, на