Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

— Сашко, Липучка! — сказав він. — Ходімо подихаємо свіжим повітрям.

— Знайшов роботу! Свіжим повітрям дихати! — посміхнувся Сашко. — Давайте краще вже води наносимо. Я помітив у сінях порожні відра.

Вони забряжчали відрами. А в мене, мабуть, був безглуздо гордий вигляд: сам підполковник-артилерист з проханням звертається! Але що ж то за прохання таке?

— Прохання незначне. Дрібниця, — сказав Андрій Микитович. — Листа треба додому написати. А дідусь твій писати забороняє. То я продиктую тобі. Гаразд?

Мені здалося, що з дверей, які хлопці залишили прочиненими, дуже дме і взагалі в кімнаті холодно.

Але Андрій Микитович був усе-таки дуже хороша людина: листа він продиктував короткого, і слова у листі були не такі-то й важкі. Я зараз точно не пам'ятаю, про що саме був лист. Дуже хвилювався, коли писав, тому й не запам'ятав. На зміст я не звертав ніякої уваги, а на самі лише ненаголошені голосні.

І ще добре пам'ятаю, що були в листі такі речення: «Лікар каже, що тепер у мене один маршрут — до санаторію… Мене провідує один хлопчик, який їхав до свого дідуся, і його товариші…»

Слова «маршрут» і «до дідуся» Андрій Микитович, звичайно ж, вставив навмисне. І я написав ці слова так чітко, так ясно, як тільки міг — мало не друкованими літерами! Одне слово, влаштував мені Андрій Микитович попередній екзамен!

— Спасибі, — подякував він. — Тепер поклади в конверт і наклей марку. Я тобі адресу продиктую. І на зворотному шляху вкинеш. Гаразд?

— Як? Просто у конверт? — розгублено пробелькотів я. І почав швидко метикувати: що краще — щоб Андрій Микитович перевірив одразу листа чи щоб не перевіряв?

А він, ніби й не підозрюючи про мої муки й сумніви, сказав:

— Конверти в лівій шухляді столу. А клей на вікні, в пляшечці.

І тут мені смертельно, «до жаху», як говорить Липучка, закортіло дізнатися, скільки я зробив помилок. Допомогли мені хоч трішки заняття з Сашком чи ні?

— Ви, Андрію Микитовичу, краще перевірте. Може, я наплутав щось… Чи пропустив. Через неуважність…

— У тебе вже є неуважність? — здивувався Андрій Микитович. — Це ж стареча хвороба. Та гаразд. Якщо просиш, прочитаю.

Він узяв аркуш із моїх тремтячих, забруднених чорнилом рук. Спочатку все було гаразд. Андрій Микитович спокійно водив очима по рядках. Але раптом він сказав:

— Дай-но сюди перо.

«Так! Перша є!» — подумав я і загнув один палець на правій руці. Ще мені довелося загнути три пальці. Значить, я все-таки дечого домігся: адже раніше, коли я починав лічити свої помилки, мені не вистачало пальців не тільки на руках, а й на ногах.

— Виручив ти мене. Спасибі, — знову подякував Андрій Микитович. — Тепер сам ще раз прочитай. Чи не дуже я рідних розхвилював?

«Усе ясно! Хоче, щоб я на свої помилки звернув увагу», — здогадався я. І просто вп'явся очима в нещасні слова, виправлені Андрієм Микитовичем. А потім, удома, я разів із десять переписав ці слова в зошит.

Моїх друзів притягла в кімнату «жінка з розкуйовдженими косами». Цього ранку волосся її було дуже акуратно заплетене в косу, але прізвисько так за нею й лишилося. Значить, правду кажуть, що перше враження — найсильніше.

«Жінка з розкуйовдженими косами» довго дякувала нам, називала хорошими дітьми, свідомими і добрими, — одне слово, говорила такі речі, які мені чомусь завжди буває соромно слухати. Потім вона глянула на годинника й вибачливим тоном сказала:

— Андрію Микитовичу, розумієте, спати треба…

— Що я, дошкільня, чи що? Вдень спати! — намагався сперечатися Андрій Микитович.

Але жінка сердито струсонула косою, і він одразу ж почав прощатися з нами:

— Приходьте, хлопці, частіше. І ти, Венику, приходь. У шахи з тобою зіграємо. Адже в поїзді не встигли. І мамі вітання передай.

Веник був просто-таки щасливий, що Андрій Микитович забув усі вагонні суперечки й так хороше сказав про його маму. До самого берега наш солідний Веник біг підстрибом.

На зворотному шляху Липучка знову причепилася до мене з віршами. А Веник почав ще палкіше захищати мене: в нього був гарний настрій. Він сказав, що я в Москві «узагальню всі свої враження» і напишу «цикл білогорських віршів». І ще він сказав, що в творчості Пушкіна був період болдінської осені, а в моїй буде період білогорського літа. Ця думка мені дуже сподобалася.

— Авжеж! Я все узагальню і пришлю з Москви, — пообіцяв я Липучці.

Та, коли ми підпливли до Білогорська, настрій у Веника одразу зіпсувався: на березі, біля нашого куреня, стояла Ангеліна Семенівна!

— Дрейфувати тут, до берега не підходити! — з капітанського містка наказав Сашко.

Веник безнадійно похитав головою:

— Ви не знаєте моєї мами. Вона не піде звідси до наступного ранку. Вона не вибачить мені цієї втечі!

Та Веник помилився. З берега раптом залунали найласкавіші і найніжніші звуки.

— Веничку, миле моє хлоп'ятко! — кричала Ангеліна Семенівна. — Озирнись по сторонах!

Веник озирнувся.

— Тобі не страшно? Ти не боїшся?

— Боюся… тебе! — вигукнув Веник.

— Мене? Свою маму? Дурненька дитина! А води… води ти не боїшся?

— Не боюся!

— Чесне піонерське?

— Чесне піонерське!

— Отже, ти здоровий? Зовсім здоровий?

Нам нічого не загрожувало, і Сашко наказав пришвартуватися.

Як тільки ми вибралися на берег, з куреня, гавкаючи, вискочив, певно, добре виспавшись і тому, як ніколи, бадьорий шпіц Берген.

— Милий собачка! — сказала Ангеліна Семенівна. Вона з ніжністю