Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

гладила Бергена, немов дякувала йому за те, що він виявився не скаженим, а звичайнісіньким псом.

Потім вона почала так само ніжно й навіть іще ніжніше гладити свого Веника. Вона дивилася на нього так, ніби він довго-довго не був удома і ось тільки хвилину тому зійшов із поїзда чи пароплава.

— Як ти засмаг за ці місяці! — говорила Ангеліна Семенівна, просто-таки з цікавістю розглядаючи сина. — Як у тебе мордочка округлилася!

— Мамо, до чого тут мордочка? — раптом посмілішавши, сказав Веник. — Я ж все-таки не шпіц Берген!

— Не сердься на маму. У тебе дуже добрий вигляд. І це, звичайно, радує її!

У найзворушливіші хвилини Ангеліна Семенівна починала говорити про себе в третій особі. Я це ще в поїзді помітив.

— Еге ж, ти погладшав. І змужнів, зміцнів! І Сашко теж… — Ангеліна Семенівна вперше ласкаво глянула на мене. — В Москві вас просто не впізнають!

А мені раптом зробилося сумно. Слова Ангеліни Семенівни нагадали мені, що дні стали помітно коротші, що літо закінчується і що скоро мені доведеться прощатися з Сашком, з дідусем, з Липучкою… І з цим плотом, що похитується на легких річкових хвилях, і з цим зеленим пагорбом… Я раптом нахилився і поцілував Бергена в мокрий шкарубкий ніс.

ДВА ЛИСТИ

«Здрастуй, Шурко!

Тільки-но повернувся зі школи. Здавав переекзаменовку. В класі роботи не перевіряються, та я упросив Ніну Петрівну. І вона перевірила. Звісно, помилки є. Але мало. І Ніна Петрівна поставила мені четвірку.

Мені б не бачити цієї четвірки, як вух своїх, аби не ти, Шурко. Спасибі тобі! Приїжджай наступного року обов'язково. Побудуємо новий пліт і підемо в далеке плавання. Зрозумів? Сашко».

«Дорогий Сашко! Мені соромно писати цього листа. Але я повинен тобі розповісти. Всю правду! Адже у мене також була переекзаменовка з рідної мови. Тільки я посоромився сказати про це. Ти ось не посоромився, а я посоромився…

І ще я про вірші набрехав. Хіба мало на світі Сашків Петрових! От якийсь із них і пише вірші, а зовсім не я. Адже я тепер і не Сашко, а Шурко. Вдома мене теж так називатимуть, бо мама раптом відкрила, що я приїхав з Білогорська „зовсім іншою людиною“. Не дуже розумію, що вона цим хоче сказати…

Сьогодні я здавав переекзаменовку. Одержав лише трійку. А ти четвірку! Та нічого! Адже часто пишуть: „Учень перевершив свого вчителя!..“»

* * *

Історія ця сталася три роки тому. Я одразу хотів записати її. Але не наважився: боявся наробити багато помилок. А зараз ось записав.

ГОВОРИТЬ СЬОМИЙ ПОВЕРХ
Повість


ПІСНЯ ПІД ВІКНОМ

Рівно о дев'ятій ранку гримнула пісня. Вона була така гучна, що, здавалося, співак виліз на водостічну трубу під самісінькі вікна, а хор, що йому підспівував, розташувався десь на сходинках пожежної драбини.

Спросоння Льонька не міг зрозуміти: звідки на подвір'ї ці голоси і ця музика?

З коридора почувся буркотливий голос сусідки:

— В неділю поспати не дадуть!

— Спати треба вночі, а ранком якраз треба співати! — заперечив голос шофера Васі Кругляшкіна.

Так, сьогодні, звісно, неділя: у звичайні дні вранці шофер Вася взагалі не розмовляв з буркотливою сусідкою — це забирало занадто багато часу і цілком можна було запізнитися на роботу. До того ж, як казав Вася, «шофер повинен берегти нерви, щоб уникати вуличних катастроф».

Льонька виглянув у вікно… Оце так новина! Майже на самому вершечку старого дерев'яного стовпа примостився новенький блискучий гучномовець. Десь там, усередині репродуктора, вміщалися і співаки-солісти, і цілі хори, і духові оркестри…

Здавалося, що ветхий, похилений стовп набув поважного вигляду й навіть трохи випрямився: його ще ніколи не використовували для такої високої і урочистої мети. То він був штангою футбольних воріт, то на нього наклеювали всілякі оголошення, а то й обмотували навколо нього вірьовки, на яких сушилася білизна… Ну а сьогодні зранку старий дерев'яний стовп співав, і декламував, і гримів маршами. Звідкись згори, з-під самого даху, до стовпа тяглися струнами натягнуті дроти.

Льонька був вражений: здається, вперше за багато років на їхньому подвір'ї відбулася подія, про яку він не знав заздалегідь. Швидше в коридор, до телефону…

З кухні відгонило сухим, неприємно лоскітливим теплом газових конфорок. По-недільному квапливо й весело стукотіли ножі: мати й дві сусідки схилилися над своїми столиками.

Шофер Вася Кругляшкін, поставивши ногу на перевернутий таз, доводив до немислимого блиску свої нові жовті черевики.

— Від вашого гуталіну неможливо дихати, — процідила буркотливо сусідка.

Це було дуже дивно: Вася навіть не доторкувався до гуталіну — він натирав свої черевики шматочком старого вицвілого килимка, який, за його словами, «колись був персидський».

Не бажаючи затьмарювати хорошого настрою, Вася підкорився і вийшов у коридор.

— Здоров був, Леоніде!

Усіх хлопчаків і дівчаток у будинку Вася називав повними, «дорослими» іменами: Леонід, Тетяна, Юхим… Хоч самого шофера хлопці запросто іменували Васею.

Тільки-по Льонька торкнувся трубки, сусідка відразу сповістила:

— А я ось була нещодавно в одному будинку, то там