Читати книгу - "Трансгалактичний розвідник, Єжи Брошкевич"

взагалі не знаєте, що таке ввічливість?

— П’ятдесят хвилин, — сказав голос “Розвідника”.

Йон розчулено усміхнувся, дивлячись у сердиті блакитні Альчині очі.

— Зійдімо вниз, — сказав він.

Алька гордо кивнула головою і рушила вперед.

Вони вийшли з космольота на поміст, що з’єднував машину з стартовою вежею. Потім спустилися в коридор, який вів до Головної Камери. Перед ними знову відчинилися двері.

Алька ступила до Камери, і раптом сталося щось страшне, наче примарний сон.

Зненацька озвався голос “Розвідника”. В ньому чувся переполох. Навіть жах.

— Увага! Увага…

Те друге “увага” перейшло нараз у якесь белькотіння. Двері, що в них пройшла Алька, раптом почали зачинятися, хоч Йон ще був у коридорі. Він ледве встиг відсмикнути назад ногу. Однак двері не цілком зачинилися, а нагло спинилися. Залишилася щілина в долоню завширшки, крізь яку Йон бачив зблідле Альчине обличчя.

— “Розвіднику”! Даю наказ! — гукнув він, силкуючись відчинити двері.

Однак голос не відповідав. Він ще раз пробелькотів “Ува-а-а…”, і настала тиша.

— Йоне, що це може означати? — стривожено питала Алька.

— Не знаю, — тихо відповів хлопець. — Щось жахливе.

Та враз він згадав, що на “Розвіднику” мусить бути хтось, хто має давати раду навіть у найнесподіваніших труднощах і небезпеках.

— “Розвіднику”! Слухай наказ! — крикнула Алька.

Знову ніхто не відповів. Навколо було тихо й нерухомо.

На щастя, в Головній Камері вежі й далі темнів образом космічного простору великий екран, а з відчиненої брами лилося світло штучного сонця. Це означало, що “Розвідник” не перестав виконувати свої основні функції. А все ж таки сталося щось страшне. Якраз тепер, коли допомога “Розвідника”, його інструкції і накази набирали найбільшої ваги, він нагло занімів.

— Алько! — гукнув Йон. — Я залишусь тут, а ти біжи по Робика. Спробуй… може, зумієш дістатися до артилерійської батареї ліфтом, а якщо ні, то побіжи навколо стартової вежі. Вхід до батареї тут, біля лабораторій. Під червоною банею. Біжи по Робика. Тепер тільки він здатен нам допомогти.

— Чекай на мене, — сказала дівчина. — Тримайся, Йоне. Я зараз його приведу.

Вона скочила на голубий квадрат швидкісного ліфта, але він навіть не здригнувся.

Алька тільки махнула рукою і вибігла крізь відчинену навстіж браму стартової вежі надвір.

Запала тиша.

— “Розвіднику”! — знову крикнув Йон. — “Розвіднику”! Даю наказ.

Цього разу почулося невиразне “Увага… уваа…”, і навіть двері почали трохи піддаватися Йоновому натискові. Та по хвилі знову все завмерло.

Усе-таки Йон полегшено зітхнув. Двері відхилилися настільки, що крізь них, певне, можна було б пролізти.

Однак Йон не зважувався.

Що буде, коли він пролазитиме, а двері раптом знову зачиняться?

Не можна ризикувати. Алька повинна добратися до Робика за три—чотири хвилини. А Робик напевне допоможе. У цілому Всесвіті немає кращих друзів у людини від сатурнянських роботів-опікунів.

Просто надалі треба заховувати спокій. Бо, незважаючи на цю нову перешкоду, вони повинні встигнути й у визначену хвилину почати дію.

Ледь вистромивши голову в розсунені двері, Йон глянув на екран.

Туманна пляма Чорної Ріки трохи побільшала. “Розвідник” помітно наблизився до неї. До зіткнення залишилося близько п’ятдесяти хвилин. Так, адже недавно, коли Йон розмовляв з Алькою, “Розвідник” повідомив: “П’ятдесят хвилин”. Отже, вони мають ще багато часу.

— “Розвіднику”, — мовив Йон задля спроби.

Тиша.

Раптом Йон здригнувся: що то було?

Власне, нічого особливого не сталося. Не пролунав жоден звук, ніхто не озвався. Хлопцеві тільки здалося, що в брамі промайнула якась тінь.

— Гей! Хто там? — гукнув Йон.

Знову ніхто не озвався.

Хлопець заплющив очі.

Може, та хвилева тінь на порозі стартової вежі була тільки маревом. Але ж він наче добре бачив якусь темну, невиразну постать, що на коротку мить майнула на тлі світлого прямокутника брами.

Йон знову здригнувся. Тепер він почув десь коло виходу легенький шелест.

— Хто там? — крикнув хлопець.

Відповіді не було.

“Це неможливо, — гарячково думав він, — це неправда”.

Хлопець не хотів ще підозрівати того, чого сам не перевірив. Але…

Адже віддавна ходять таємничі оповідання про те, що буде, коли людина врешті зустріне в космосі якусь істоту зовсім іншого, ніж вона, походження й звичаїв. Може, саме тут, на “Першому Розвіднику”, на межі Десятої та Одинадцятої Тисячі, далеко від людських селищ, з’явилися якісь небезпечні чужинці?

Бо надто все це було підозріле: і дивне пошкодження зв’язку в Чорній Ріці, і захоплення обох космольотів потоком, а тепер… Що то за тінь знову промайнула в брамі?

— Почекай, — голосно сказав сам до себе Йон, — не будь дитиною. Не розповідай собі казок. Маєш поважніші справи, щоб сушити над ними голову.

Поміркувавши, Йон поволі зняв із себе куртку й сорочку, йому тепер було байдуже, що двері, крізь які він таки надумав пролізти, затиснуть його і роздавлять. Хлопець примірився боком до щілини. На щастя, він трохи спітнів, і шкіра була слизька.

Йон двічі шарпнувся і був уже за дверима. Правда, він відчув, що здер собі шкіру на лопатках, але зате був уже в Головній Камері. Він спокійно вдяг сорочку і обережно, але сміливо вийшов просто на яскраве світло штучних сонць “Розвідника”.

Він пильно оглянувся довкола, проте нікого не побачив.

— Що ж далі? — спитав він себе вголос.

І надумав, перше ніж