Читати книгу - "Сповідь, Валерій Олександрович Шевчук"

не поранив, пройшов крізь нього і, зробивши коло, повернувся до руки чорного. Чорний вершник з'єднався з світлим - ось він, символ ранку чи вечора. Ось що значать прості слова «дні минають». Бо вони й справді минають. Але там, у минулому, ми покидаємо себе, тобто діла наші, які мають прорости після нас…

Я лежав у своїй ямі, листя гріло мені боки, я приплющився, але не міг заснути: щось мене непокоїло й невдоволило. Думки не заспокоювали мене, а турбували, хоч і втома мене пойняла. Все навколо в сірі тони вбиралося, я сам був сірий, і сіро ставало в мене на душі. В отвір ями вкочувалися каламутні сиві хвилі, я бачив крізь них драглисте тіло зорі, яка намагалася прислати мені хоч малий промінець. Але й вона напивалася сірого, блиск її тьмарився. І я збагнув: той час, який минув, відколи я переселився з теплого дому в цей ліс, можна відрахувати. Перше коло докрутилося, я знову входив в осінь, яка цього року впала на землю рано. Так, це була саме та пора, коли люди, впоравшись із літніми роботами, починають гуляти. Це була пора, коли я міг би серед тих гуляк вибрати того, кого міг би вважати за гіршого від себе. Хай одягне цю вовчу шкуру і поживе у цій холодній і вогкій ямі. Хай холодний вітер прокотиться крижаною хвилею через його мозок; хай голод пектиме щоденно йому нутро…

Я змерз од цих думок, і мені здубла на спині шкіра. Зупинився перед холодною, неозорою Прірвою, і вона дихнула на мене - мав туди ступити, вибору в мене не було.

Вже впали на землю перші морози, земля вкрилася подекуди снігом, посклилися тоненьким склом калюжі, ніби хотіли захиститися перед густою навалою зимового неба. Пролітали у повітрі сніжини, тривожив душу листок, якого не змогли зірвати осінні хлющі й вітри; безгоміння часом настає таке глибоке, що в ньому вмирає все і впокорюється. Часом я чую, як зітхає на повні груди ліс: сон поймає його; суха трава вже не радіє сонцю, котре має силу тільки на короткий час вирватися з полону хмар; позасинали й мурашники, вгамувавшись, - не метушаться вже клопітливо; повідлітали у вирій птахи і не будять мене ранками.

Я мчу через ліс без остороги, калюжки тріскаються в мене під ногами з тонким дзвоном. Біжу, щоб розігріти в собі кров, щоб позбутися своїх важких думок, щоб розігнати безгоміння й тишу - страшить мене заціпенілий спокій дерев. Тривожуся від того, що вже їде землею вершник, від крижаного дихання якого все німіє, а я ще й досі нічого для себе не вирішив. Коли ж посуне за тим вершником незчисленна юрба білих комонників, коли гостро й холодно засвітять їхні доспіхи, буде мені пізно зважуватися на чин, до якого все-таки готуюся. Отож я біг, щоб втекти від самого себе, бо відчуваю себе ницим. Хотів утекти від болю й розпачу - голий я й незахищений.

Осінь кінчалася, єдина пора, коли я міг перекинути комусь своє прокляття. Коли ж я на це не зважуся, доведеться не раз і не два дивитися на безголосі герці дня і ночі, адже осінь відступає вже, переможена й розгромлена: земля вкрита листям, вітер посвистує в голих деревах, трава померла.

Я спинився на узліссі й задививсь у бік містечка, відчуваючи, як колише мене смуток. Очі мої пропадали там, біля білих хат, біля парканів, де люди живуть і не здогадуються, що можна так мучитися, як мучусь я. Скільки разів я отак стояв, коли в місті веселилися, коли гупали бубни і грали музики, коли на вулиці висипав по-святковому одягнений люд, а я стояв завмерло і не міг рухнути жодним м'язом. Зараз я теж не можу рухнути жодним м'язом, сум мене з'їдає. Думаю про те, що в світі існує не лише біле й чорне, є іще третє, що зветься жалем людським. Є те, що зветься сутінками, які гасять кольори, - ось він, образ розтривоженого сумління. Я вступив сам у герць білого з чорним, але немає в мене сили, щоб перемогти. Немає сили - це значить покривати спалахи ненависті в собі смутком. Життя вимагає свого, воно примушує мене щось конечно вирішити, а я стою, завмерлий, у глибині душі прочуваючи, що цьогорічну гру таки програв. Знову треба буде мені пристосовуватися до лісового життя, і, хоч маю я в тому певний досвід, втіхи це мені не приносить. Не може розумна істота, думаю я, жити самотою. Навіть ченці, ті, що ненавидять цей світ і тікають од нього, навіть вони єднаються в монастирях. Отож кружляв я цілу осінь довкола міста, але ні на що так і не зважився.

Сьогодні я стою так перед містом востаннє. Смуток колише мене, а крижаний вітер гуляє в моєму нутрі. Ніхто не може мені нічого порадити, ніхто мене не втішить. Але знаю я й інше: в серці моїм тліє малий теплий вогник. Я не зміг його погасити, але саме в ньому моя надія. Отож повертаюся під незатишний покров лісу і мчу через нього, наче в мене є якась нагла потреба кудись вчасно прибігти. Але я знаю, що біжу по колу. Вигадую для себе ту потребу, щоб не застоялася в мене кров. Біжу, щоб втекти од білої пустелі, яка наступає на мене зусібіч, але від неї все одно не втечу…

Он вона - пустеля. Нерушна площина снігу чи піску, в яку я потрапляю в снах чи тоді, коли несила мені стає жити так, як мушу. Пустеля ота не має країв, оточена звідусіль самим тільки небесним пругом. На ній ані горбка, ані стежок, ні доріг. Тут не живуть птахи, ані звірі, ані люди. Тут не. ненавидять і не люблять, тут не відчувають жаху й утіхи, болю й радості. Тут не припікає ані холод, ні спека. Немає вітру, але не росте й билина. Тут не світить сонце і не западає тьма. Тут ніхто не народжується і не вмирає. У цім вертепі не може жити тіло, але воно й не вмирає. Тут немає їжі, води й повітря, але тут їх і не потребують. Тут може мандрувати тільки кволенька думка, якою людина завжди хвалиться: думка про вічність. Тут можуть мандрувати кволенькі сподіванки, що ця пустеля не