Читати книгу - "Село не люди – 2. Добити свідка"

заповіту лікар усі ці роки тримав у себе, – продовжила нотаріуска. – А нині збирається на пенсію, розбирав архів, знайшов заповіт і передав мені.

Замовкла, усміхнулася кривувато.

– Оце мені пощастило, скажіть…

– Та-а-а-к! Спокійно! – Людмила на мить задумалася. – Приймаю удар на себе. Хто у нас – юрист Килимівської ОТГ? Людмила Миколаївна Поливанова. От ти, Галю, і передала заповіт юристці ОТГ, бо він стосується справ місцевої громади. Сама ти документ не читала, про зміст його нічого не знаєш. Віддала мені конверт і перехрестилася.

– Людмило Миколаївно! Я і справді перехрестилася! – нотаріуска не вірила своєму щастю. – Тільки ж ви обережніше!

– Галю! Я ж – при тямі! – усміхнулася Людмила.

У геройському настрої вийшла у коридор з кабінету Галі Білобров: плечі розправила, груди вперед, погляд зухвалий… І побачила прямо перед собою свекра! Йшов назустріч, у руці пластикова пляшка зі спеціальним чайком.

Людчина корона спалахнула і згоріла. Прямо на жінчиній голові.

– Георгію Івановичу… – пробурмотіла знічено.

– Оце сюрприз! – хтиво усміхнувся суддя Нечитайло. – Що, невісточко? Не витримала? Сама приїхала?

Відповіді не чекав. Підійшов до корзини для сміття, яка стояла у коридорі, жбуронув у неї пластикову пляшку з чайком. Обернувся до Людмили, кивком голови вказав на двері свого кабінету.

– Ходімо! – наказав.

Залусківський розгубився, а того тертий калач не любив найбільше! Аби не виказати непевності, матюкав помічника Василя, урізав зарплатню співробітникам усіх дев’яти своїх фірм, у тришия – лінивих будівельників, які все фарбували і фарбували стару олійню у Шанівці.

Не допомогло. У повітрі бриніла тривога, і Залусківський ніяк не міг віднайти її джерела. Незакінчені справи і незакриті гештальти нагадують про себе? Катерина? Аж ні! Хоч і вимордовувала своїм мовчанням, та Іванові здавалося – знайшов парадоксальний антидот. Хай тільки спробує рота відкрити…

Тоді – що? Згадав, як безногий АТОвець Тарас незграбно сідав на землю, серце занило. Так став переживати за цього хлопця… І не тому, що Тамара дірку у мізках пробила: твій він, твій. Хай іде в дупу! Однаково, чий він! Головне – такий справжній, аж за душу бере.

– Через Тараса не тривожно, – констатував. – Такі, як він, гріють.

Знову взявся перебирати події останніх днів. Згадав, як голова сільради Косюк ховав оченята, коли Залусківський спитав, хто претендує на чотири гектари, які від покійної Раїси лишилися. А чому оченята ховав? Одночасно двом командам допомагає мотузку на себе перетягувати?

Аби спростувати чи підтвердити підозри, зайшов до Килимівської сільради того ж вечора. І хоч знав: хитрий функціонер правди безплатно не розкаже, все ж спробував обдурити голову.

– Пам’ятаєш, друже, як я жартував і обіцяв тебе вбити, якщо не отримаю ще сотню гектарів землі і Раїсині чотири, – сказав. – Так я не жартував.

– Тоді займай чергу, Іване, бо не ти один захочеш мені голову відірвати, – відповів голова.

– Хто ще? – запитання було доволі доречним, бо помститися голові могли мріяти лише Іванові конкуренти у боротьбі за землю, і Залусківський хоч таким чином хотів дізнатися конкретні імена.

– А хоч би і Капелан той! Якого нам Офіс Президента зісватав!

– Які проблеми? Роби, як завжди! Як АТОвцям відповідаєш: на наступній сесії обов’язково розглянемо ваше питання.

– Не можу! Той Капелан вже свого смотрящого прислав.

– Що ти мелеш, друже? Часи і епохи не поплутав?

– А ти у наївні записався, Іване? Що тобі не зрозуміло? Приїхав хлопець із Києва. У Шанівці хату винайняв до кінця року…

– Так пандемія ж. Половина Києва на літо з міста здриснути мріє.

– А цей до мене зайшов. Привітатися. Каже: пан Капелан привіт передає.

Голова замовк. Залусківський і собі задумався. «Може бути… – підказував досвід. – Простіше віддати сорок гектарів і не псувати стосунків із Києвом. І що таке – сорок гектарів? Дріб’язок!»

Вголос інше сказав.

– Щось мені підказує, що оцей Капелан і його смотрящий з Києва – одна велика афера, в яку ти можеш вляпатися!

– А суддя Нечитайло так не вважає, – вихопилося у голови сільради. Аж почервонів до скронь, бо зрозумів: зайве ляпнув.

Залусківський не пропустив. Аж запахи відчув, бо війнуло гарячим і смаженим.

– Ого! Так велике цабе голова районного суду Нечитайло став позаштатним консультантом голови сільради Килимівської ОТГ Косюка? І що за свої поради отримати хоче? Нашу землю?..

Голова сільради довго і безпомічно виправдовувався: мовляв, рішення ще не остаточне, і що він мав робити, коли суддя йому в’язницею погрожував, а то нині – як два пальці об асфальт, і в судді є формальна причина претендувати на землю у їхній об’єднаній громаді, бо його син із сім’єю проживають на території ОТГ, але голова сподівається, що проблема може ще трансформуватися…

– Трансформуватися? У що саме? – Залусківський спідлоба дивився на голову сільради.

– У більш вигідну для нас конфігурацію, – відповів голова.

Залусківський хвилини зо дві дивився у мишачі оченята голови.

– А щоби… твоєю мордою просо молотити! Щоби твоя срака по шву розійшлася, козел ти драний! І довірили ж люди владу тварюці?! Оце знай, голово! Не отримаю землю – восени такі перевибори тобі влаштую, кривавою юшкою умиєшся! Усьок?

Вийшов із кабінету без «на все добре, до побачення». Дверима – хрясь! І – щезла тривога! Бо – ніякої невизначеності, все ясно. «Жоро, Жоро, – думав. – Ну ти і падла! Вирішив забрати мою землю?! Та ще й тишком-нишком. І це після того, як я тебе відмазав від звинувачення у вбивстві… Чи той дядько, якого Нечитайло збив, не помер? Треба дізнатися!»

І – діяти! Вже дійшов до вхідних дверей, та розвернувся, закрокував до кабінету сільрадівської юристки.

– Жорчина невістка точно знає, що сталося із жертвою ДТП… – бурмотів.

Увійшов до кабінету і… остовпів. Завжди весела гонориста Людка скидалася на побите цуценя: нещасне, безпомічне, забите.