Читати книгу - "Розфарбований птах, Єжи Косінскі"

села й повернути власникові, мої стосунки з місцевими можуть поліпшитися. Можливо, мені навіть дозволять залишитися на фермі. Кінь слухав мене, час від часу скошуючи око, щоб переконатися, що я кажу правду.

Я зробив крок назад і, легенько підганяючи його лозиною, змусив іти зі мною. Кінь високо задер поранену ногу й захитався. Він шкандибав, але нарешті мені вдалося вмовити його не стояти на місці. Прогрес був повільний і болючий. Кінь весь час зупинявся і незграбно ціпенів. Потім я закинув руку йому на шию, обіймаючи його, і припідняв зламану ногу. За мить тварина знову пішла, неначе її підганяв якийсь спогад, якась думка, що час від часу тікала з пам’яті. Він збивався з ритму, втрачав рівновагу й затинався. Щоразу, коли кінь наступав на поламану ногу, з-під шкіри з’являлася кістка, тож він шкутильгав крізь сніг і бруд, спираючись на куксу голої кістки. Я здригався від кожного його захеканого іржання. Забував про черевики на ногах, і подекуди мені здавалося, що це я волочуся на зазубрених краях гомілкових кісток і на кожному кроці стогну від болю.

Виснажені, заляпані багнюкою, ми з конем дотягнулися до села. Нас негайно оточила зграя псів, що розлючено гарчали. Розмахуючи кометою, я утримував їх на безпечній відстані, підпалюючи хутро найлютішим. Заціпенілий кінь байдуже стояв поруч.

Із хатин повиходило чимало селян. Один із них виявився приємно здивованим власником коня, що два дні тому помчав до лісу. Він відігнав псів і, оглянувши поламану ногу, постановив, що коня доведеться забити. Єдине, на що він тепер згодиться, — трохи м’яса, здерта шкіра й кістки для медичних потреб. Правду кажучи, кістки в цих краях неабияк цінувалися. Для лікування найтяжчих хвороб кілька разів на день давали пити настоянки різноманітних трав, змішаних із товченими кінськими кістками. Від зубного болю лікували компресами з жаб’ячих лапок і дрібки розмелених кінських зубів. Спалені кінські копита, без сумнівів, лікували застуду за два дні, а тазова кістка, покладена епілептикові на тіло, допомагала позбутися нападів.

Поки селяни оглядали коня, я стояв осторонь. А тоді прийшла моя черга. Чоловік ретельно вивчив мене і запитав, де я жив раніше і чим займався. Я відповідав якомога обачніше, прагнучи уникнути історій, які могли б викликати підозру. Він змусив мене кілька разів повторити сказане і сміявся з моїх невдалих спроб розмовляти на місцевому діалекті. Неодноразово перепитував, чи я, бува, не єврейський чи циганський сирота. Я заприсягся всім і всіма, хто спав на думку, що я порядний християнин і слухняний робітник. Інші люди залишалися неподалік, критично зиркаючи на мене. Та хай там як, фермер вирішив узяти мене допомагати на подвір’ї й у полях. Я впав на коліна й поцілував йому ноги.

Наступного ранку фермер вивів зі стайні двох міцних сильних коней. Їх він запряг у плуг і підвів до скаліченого коня, що терпляче чекав біля загорожі. Потім накинув на шию каліці аркан, а інший кінець мотузки прив’язав до плуга. Здорові коні смикали вухами й байдуже дивилися на жертву. Каліка важко дихав і крутив шиєю, туго перетягнутою мотузкою. Я стояв поруч, розмірковуючи, як можу врятувати йому життя, як запевнити його, що й гадки не мав, що приведу його на ферму, де на нього чекатиме таке… Коли господар підійшов до коня, щоб перевірити, як ліг зашморг, каліка повернув голову і лизнув фермерові лице. Чоловік навіть не подивився на нього і щосили ляснув тварину по морді. Ображений і принижений кінь відвернувся.

Я вже хотів кинутися господареві в ноги й благати його врятувати життя коневі, але наразився на докірливий погляд тварини. Кінь дивився прямісінько мені в очі. Я пригадав, що станеться, якщо перед смертю людина чи тварина перерахує зуби винного у своїй загибелі. Поки кінь дивився на мене тим жахливим приреченим поглядом, я боявся прохопитися хоча б словом і чекав, але він прикипів до мене очима.

Раптом фермер поплював на долоні, схопив батіг із вузлами й шмагонув по крижах двох здорових коней. Вони несамовито помчали вперед, мотузка натягнулася і зашморг захльоснувся на шиї засудженого. Захрипівши, він упав на землю, мов перекинутий вітром паркан. Коні безжально протягнули його ще кілька метрів. Коли вони захекано зупинилися, господар підійшов до жертви і кілька разів кóпнув його в шию та коліна. Тварина не смикнулася. Учувши смерть, здорові коні нервово затупотіли ногами, неначе намагаючись заховатися від погляду широко розплющених мертвих очей.

Решту дня я допомагав фермерові знімати шкіру й різати тушу.

Минуло кілька тижнів, і селяни дали мені спокій. Деякі хлопчаки час від часу поговорювали, що мене слід відвезти до німецького штабу або повідомити німців про циганського виродка в селі. Жінки уникали мене на дорозі, ретельно прикриваючи дітям голови. Чоловіки мовчки витріщалися на мене й час від часу плювали в мій бік.

Місцеве населення розмовляло повільно, ретельно зважуючи слова. Їхні традиції наказували заощаджувати слова, як дехто заощаджує сіль, і довгий язик вважався найгіршим ворогом. Торохтіїв тут мали за облудних брехунів, безсумнівно, підмовлених євреями чи циганськими ворожками. Зазвичай люди довго сиділи мовчки, нечасто перериваючи тишу якоюсь несуттєвою реплікою. Розмовляючи чи сміючись, усі прикривали рота рукою, щоб зловмисники не побачили їхніх зубів. Розв’язати їм язики й зняти напругу вдавалося лише горілці.

Мого господаря в селі поважали й часто запрошували на місцеві весілля та свята. Часом, якщо з дітьми було все гаразд, а дружина й теща не заперечували, він брав мене з собою. На таких збіговиськах фермер наказував мені демонструвати гостям мою «міську» балачку й розповідати напам’ять вірші та казки, яких мене навчили мама та няньки. Проти м’якої протяжної місцевої вимови моя міська балаканина, повна твердих приголосних, що тарахкотали, мов кулемет, здавалася якоюсь пародією. Перед виступами фермер змушував мене перехиляти одним ковтком склянку горілки. Я затинався, ноги намагалися перечепитися, і дістатися до центру кімнати було зовсім не просто.

Я відразу ж починав виставу, намагаючись не дивитися нікому в очі або на зуби. Коли я із шаленою швидкістю стрекотів вірші, селяни зачудовано витріщали очі, вважаючи мене божевільним, а цю швидку балаканину — ознакою слабкого розуму.

Від байок і римованих історій про тварин вони мало животи не надривали. Слухаючи історії про козла, що мандрував світом у пошуках столиці Козляндії, про кота в чоботах-скороходах, про бика Фердинанда, Білосніжку та сімох гномів, Мікі-Мауса та Піноккіо, гості реготали, давилися їжею і порскали горілкою.

Після виступу мене кликали від одного стола до іншого, наказуючи повторювати деякі вірші й піднімати