Читати книгу - "Розфарбований птах, Єжи Косінскі"

нові тости. Якщо я відмовлявся, вони заливали пійло мені до горла. Зазвичай я напивався ще посеред вечора і майже не розумів, що відбувається. Обличчя навколо починали перетворюватися на морди тварин із моїх казок, неначе оживали ілюстрації з дитячих книжок, які я ще пам’ятав. Мені здавалося, наче я падаю до глибокої криниці з гладенькими вогкими стінами, вкритими пухким мохом. На дні криниці замість води стояло моє тепле надійне ліжко, де я міг спокійно заснути й забути про все.

Зима добігала кінця. Ми з фермером щодня ходили до лісу по дрова. Повітря повнилося теплою вологою, і пухнастий мох набрякав, звисаючи з гілляк великих дерев, наче сіра напівзамерзла кроляча шкірка. Вони сочилися водою, кидаючи темні краплі на відірвані смуги кори. Навсібіч розбігалися невеличкі струмки — ось вони стрибали й пірнали під багнисті корені, щоб знову виринути й грайливо продовжити свій по-дитячому непередбачуваний біг.

Сусідська родина влаштовувала для красуні-доньки весілля. Селяни, вдягнувши свої найкращі недільні шати, танцювали на току, який для такої нагоди спеціально позамітали та прикрасили. Наречений за старовинним звичаєм цілував кожного в губи. Наречена, приголомшена нескінченними тостами, то плакала, то сміялася, не зважаючи на чоловіків, що щипали її за сідниці й мацали груди.

Коли гості пішли до танцю й кімната спорожніла, я кинувся до столу по їжу, яку заробив своїм виступом. Влаштувався в темному кутку, намагаючись уникнути п’яних кепкувань. До кімнати, дружньо обіймаючи одне одного за плечі, увійшло двійко чоловіків. Я знав їх обох. Вони належали до когорти найзаможніших мешканців села. У кожного було кілька корів, табун коней і найкращі земельні ділянки.

Я прослизнув у куток за якісь порожні діжки. Чоловіки сіли на лаву біля стола, з якого ще не зібрали наїдки, і провадили повільну бесіду. Із серйозними обличчями вони пропонували одне одному пригощатися і, як тут водилося, не дивилися одне одному в очі. Потім один із них повільно потягнувся до кишені. Беручи однією рукою шматок ковбаси, другою він витягнув ножа з довгим загостреним лезом і щосили устромив його в спину свого довірливого товариша.

Навіть не озирнувшись і задоволено плямкаючи ковбасою, чоловік вийшов із кімнати. Поранений селянин спробував підвестися. Він роззирнувся скляними очима і, побачивши мене, спробував щось сказати, але замість слів із рота вилізла непережована капуста. Він знову спробував звестися на ноги, але захитався і тихенько сповз під лавицю і стіл. Переконавшись, що навколо більше нікого немає, і марно намагаючись упоратися з тремтінням, я, мов пацюк, вискочив у причинені двері й кинувся до клуні.

У сутінках сільські парубки хапали дівок і тягнули їх до клуні. На копиці сіна чоловік без штанів порався на жінці з розчепіреними ногами. Током сновигали п’яні, наштовхуючись одне на одного і блюючи, вони лякали коханців і будили хропунів. Я виламав із затильної стіни клуні дошку й протиснувся в отвір. Побіг до господарської стайні й виліз на копицю сіна у стійлі, де зазвичай ночував.

Тіло вбитого не відразу після весілля забрали з будинку. Його поклали до однієї з бокових кімнат, а родина померлого зібралася в головному покої. Тим часом одна зі старих селянок оголила ліву руку трупа і помила її якоюсь коричневою сумішшю. Чоловіки й жінки, що страждали від зобу, по черзі заходили до кімнати, а під підборіддями і на шиях у них висіли потворні мішки запаленої плоті. Старенька підводила кожного до тіла, робила над хворим місцем якісь складні жести, а потім сім разів торкалася до пухлини неживою рукою. Блідий від страху пацієнт мав повторювати за нею: «Іди, хворобо, разом із рукою».

Після процедури хворі платили родині небіжчика за лікування. Труп залишили в кімнаті. Ліва рука спочивала на грудях, а в застиглу правицю встромили освячену свічку. На четвертий день, коли запах у кімнаті посилився, до села запросили священика і почалися приготування до похорону.

Відтоді минуло чимало часу, а дружина вбитого відмовлялася змивати криваві плями в кімнаті, де було скоєне вбивство. Кров чітко виднілася на підлозі й столі, наче дерево назавжди вкрилося грибком кольору темної іржі. Усі навколо вірили, що ці плями, свідки вбивства, рано чи пізно силоміць притягнуть сюди вбивцю і накличуть на нього кару.

Утім убивця, чиє обличчя я чудово запам’ятав, часто обідав у тій самій кімнаті, де скоїв злочин, обжираючись незліченними стравами, які там подавали до столу. Я не розумів, як він може не боятися плям. Із якимось моторошним задоволенням спостерігав, як він топчеться ними, незворушно палячи люльку, або, перехиливши одним ковтком склянку горілки, відкушує шматочок солоного огірка.

У такі миті я напружувався, наче натягнута тятива. Я чекав чогось оглушливого: темної прірви, що розкриється під плямами і безслідно проковтне його, або нападу танцю святого Віта[11]. Іноді вночі я розмірковував, чи не втратили, бува, плями своєї мстивої сили. Зрештою, вони вже трохи зблякли: кошенята запаскудили їх, і господиня, забувши про власне рішення, часто мила підлогу.

З іншого боку, я знав, що справедливість завжди була надзвичайно повільна. У селі я чув легенду про те, як череп виліз із могили й покотився пагорбом між хрестами, ретельно огинаючи квіткові клумби. Гробар спробував зупинити його лопатою, але той вислизнув і попрямував до воріт цвинтаря. Його побачив лісничий і теж спробував зупинити, вистріливши з гвинтівки. Але череп, не зважаючи на перепони, цілеспрямовано котився дорогою, що вела до села. Потім він вичекав вдалої миті й кинувся під копита коням місцевого фермера. Вони понесли, перевернули воза й убили господаря на тому ж місці.

Почувши про цю пригоду, селяни зацікавились і почали розслідування. Вони дізналися, що череп «вистрибнув» із могили старшого брата жертви нещасного випадку. Десять років тому цей брат повинен був успадкувати батькове майно. Вочевидь, молодший брат із дружиною позаздрили такому багатству. А потім однієї ночі старший брат раптово помер. Його брат і невістка поспіхом поховали тіло, навіть не дозволивши родичам попрощатися з ним.

Селом ширилися різні чутки щодо такої несподіваної смерті, але точно ніхто нічого не знав. Поступово молодший брат, що кінець кінцем заволодів майном, збільшував статки і загалом користувався повагою.

Після пригоди біля воріт цвинтаря череп забув про мандри і спокійно лежав у дорожній пилюці. Уважний огляд допоміг виявити велетенський іржавий цвях, глибоко забитий у кістку.

Отак через багато років жертва покарала свого вбивцю, і справедливість узяла гору. Тож люди вірили, що ані дощ, ані пожежа, ані вітер не зможуть знищити злочинні сліди. Адже правосуддя нависає над світом, як велетенський