Читати книгу - "Високий Замок, Станіслав Лем"

Кадетській чи Стрийській, так заходилися виттям, що я фізично відчував не тільки їх відчайдушні зусилля, але й необхідність допомогти їм напруженням усіх душевних сил? Процес накручування цих «бандур» вимагав сталевого терпіння, любови й навіть, насмілюся сказати, доброчестя, яких ані не вимагають, ані не потребують сучасні авта. Адже з волі конструкторів вони пихато приховують від автомобіліста свою потужність. А ті, тепер уже стародавні, екіпажі саме через проблеми з накручуванням були справжніми особистостями. Пам’ятаю своє перше посвячення в таємниці автосправи. Я відбув його за рік до атестата під керівництвом мовчазного інструктора, який виглядав так, наче харчувався виключно машинною олією. На першому занятті він учив мене повертати кермо. А що норовисті двигуни злостиво брикали, то спершу він показував, як слід тримати руків’я, щоб несподіваний вибрик не зламав мені зап’ястя. І от я, поблідлий від емоцій, усівся на пропахлому бензином шкіряному сидінні, а муж, схожий в цю мить на капітана Немо, що веде «Наутилус» через страхітливу Аравійську протоку, наказав мені — повним газом на першій швидкості! — їхати просто на цегляний мур подвір’я. Завмираючи від прекрасного ляку, я мусив скоритися і з удаваною хвацькістю пішохода погнав просто на червону стіну. Аж за метр до перешкоди мій учитель натиснув на своє, окреме, гальмо. Тоді не тільки зміна швидкостей була нездорового розкішшю, вигаданої якимись-там заморськими фанфаронами. Вручну вставлялися й свічки запалювання, вручну гуділося в ґумову грушку, а заміна шин вимагала сили Геркулеса. Зрештою, й царини домашньої господарки, не заражені бацилою розбестливої автоматизації, відкривалися мені в усьому багатстві свого літургійного розчленування. Узяти б хоча вже згадуваний катаклізм, званий Великим Пранням. Його було поділено на фази мильного булькотіння й задухи, на каторгу прачок і балій і, зрештою, на маґльовання з його дерев’яним гуркотом, що потрясав єство цілого помешкання. А марафонські забіги на місці на щітках, які перетворювали паркети на люстра? А прасування в атмосфері загального вчадіння, коли прасувальниця щохвилі вибігала на ганок і роздувала жар, несамовито вимахуючи залізком, аж із його напівокруглих бічних отворів летіли іскри, мов із черева паротяга? А періодичне запрошування швачки, яка зумкотіла на машинці з ранку до ночі, а я цупив багато полотняних клаптиків, оскільки брати їх було мені заборонено? А закручування конфітурів і мої настирливі зазіхання на посаду збирача «шуму» з вулканічно-малинового виру за допомогою великої дерев’яної ложки? На мамину думку, місце для «шуму» було на тарелі, а за моїм хитрим розрахунком — у перемащеному солодощами роті. Але менше з тим. Що насправді було в цих важких роботах, то це їхня раціональна вигода. Їхня примітивність, звісно, забирала чимало часу й сил, однак водночас знайомила дитину зі спередвіку непідвладними стихіями. Часом у білизні пропалювалися чорні дірки від іскор, а конфітури в коморі охоче зацукрювалися або навпаки пліснявіли. Завдяки цьому я усвідомив неприборканість лише напівзасвоєної Природи, що кипіла на блясі чи скаженіла в печах. І навіть коли не траплялося нічого катастрофічного, я, вештаючись зміненим помешканням, перебував в інтимній близькості з поразкою, зі стихійним лихом. Адже бачив, скільки пильности вимагає приборкування процесів, які відбуваються в баняках і баліях. Мені вони видавалися насамперед непередбачуваними, наче плавання незнайомим морем. Бо часом замало було навіть досвіду, навіть сили пожовклих бабуниних переписів, яку прикликали, аби білизна набула гарного біло-блакитного блиску, щоб фрукти зберегли форму, а готовий сироп набрав барви старого вина. Адже ніщо не виходило точно і самочинно, усе тільки могло вийти і незмінно було пов’язане з ризиком. Рожі зберігалися в кошиках, потім із кожної пелюстки за допомогою маленьких ножичок витинали білястий кінчик. Відтак відбувалися подальші передконфітурні дії, і данаїдове «шумування», і радше магія, ніж хімія стерилізації. Аж поки гора праці породжувала скляний стрій слоїків із поналіплюваними етикетками, які перетворювали комору в музей бойової слави. Тому я прекрасно розумію ту суміш погорди й розпачу в серцях бувалих домогосподарок (але де вони тепер?), коли вони переконуються, що харчова промисловість уміє дорівнятися їм у виготовленні компотів чи конфітурів. Без сумніву, тільки божевільний може прагнути повернення до цієї примітивної каторги. Одначе спостерігання краєвиду тих робіт, огорнутих сумнівами й завзяттям, гідним якоїсь героїчнішої справи, зрісся в мені зі спогадами зі шкільних часів. І разом із ними я втратив якусь гірку, але дорогу цінність. Адже коли маєш справу з нетривкими речами, то власне ця нетривкість перетворює їх на предмет турботи. А хіба ж не турбота є джерелом подібної до любови прихильности? Адже в ті далекі часи вилазка за місто була не втечею від міських вигод, не ускладненням іграшкової екзистенції, а радше заміною одного виду робіт іншим. А водночас старші не без жалю придивлялися до технічних новинок і згадували власну, значно суворішу, а тому й безсумнівно здоровішу молодість, що, зрештою, я природньо пропускав повз вуха.

Так само, як через дитячі недуги, я перейшов через усілякі більш чи менш банальні манії — хвороби віку чи епохи. Спершу я, звісно, збирав «Анґляси», себто макети державних прапорів у чоколядках під такою назвою. Потім маленькі фотографії різних далеких міст у (знову ж таки) чоколядках Шугарда, аж назбирав їх стільки, що дістав від фірми стереоскоп для оглядання їх обидвома очима. Марки збирав, як уже згадував, тільки вдавано. Я взагалі чомусь не пропадав за безкорисливим колекціонуванням. Батько передовсім учив мене складати гріш до гроша і з цією метою купив глиняну свинку — одну я розбив, другу сплюндрував за допомогою ножа. Тоді він урочисто приніс додому скарбонку Каси Ощадности. До неї можна було кидати монети, але витягати вже не можна було. Це могла зробити тільки сама Каса, де я мав власні заощадження на книжці. Хоча «не можна» було тільки в теорії, позаяк, вивчивши конструкцію, я переконався, що коли перевернуту скарбонку дуже наполегливо і дуже довго трусити, вона врешті випльовує одну-дві монетки. Це відкриття призвело до повного спорожніння її нутрощів. Відтак батько махнув рукою на систему заощаджування, до якої так наполегливо намагався мене навернути. Я потребував грошей не на якісь там дурниці. Ніхто не роздавав безплатно ні дроту для індукторів, ані станіолю для конденсаторів і лейденських банок, ані клею, ані ґумок для рогатки. З інших предметів першої необхідности слід згадати халву, якої я споживав дуже багато і яка й поготів була дорога. А ще витинанки. Тоді можна було витинати й клеїти чудові речі. Крім звичайних танків і літаків, іще й протигази, які можна було навіть носити, доки не порозклеюються від слини й дихання через