Читати книгу - "Перед навалою, Роман Купчинський"

його адресу «вуйко».

Качур уважав за відповідне змінити тему. Тим легше міг це зробити, що, власне, прийшла на нього черга брати каву.

— Не бійтеся, товаришу кухар, не перелиєте.

Кухар глипнув на нього спідлоба.

— «Не бійтеся»… А як потім не стане?!

— То я віддам!

— Дякую за приємність, — втрутив котрийсь. — Твоє горня щось не має апетитного вигляду.

— Але зате його власник має апетит, — додав другий.

— Вчепіться вже раз когось іншого, — відповів їм Качур, таскаючи своє об’ємисте горня, повне кави.

Снідання було роздане, казани назад висаджені до вагона, але потяг далі стояв непорушно на станції. Минали години за годинами, сонце щораз то вище підпливало, а від’їзду не було. Зате щокільканадцять хвиль їхали інші потяги то в одну, то в другу сторону. Військо, гармати, обози, муніція, харчі. Що їхало на захід, то було призначене на Сербію, що на схід — ішло проти Росії.

Врешті під полудень рушив і стрілецький потяг та покотився на доли. Стрільці цікаво розглядалися по околиці, що нічим не нагадувала Галичини, хіба тими Карпатами, яких оставили за собою. Величезні поля кукурудз тягнулися по обох боках шляху, десь-не-десь попереривані стернею зжатого збіжжя. Із кукурудзяних лісів то тут, то там виглянуло закарпатське село і знову сховалося в них. Тільки святиня, більше схожа на костел, як на церкву, ще довго придивлялася стрільцям, заки й собі сховала голову вниз.

Під’їздили до столиці Закарпаття, до Мукачева, а ще досі не чули українського слова. По залізничних станціях гула тільки мадярська мова, а наша, видно, скривалася між кукурудзами. Виднів здалеку мукачівський замок на високій горі, ще Васильком Коріатовичем заложений. Свідок нашої величі і безсилля. Мадярський орел гніздивсь на нім, вигнавши недотепного лева. Сів собі саме на обеліску і, розправивши крила, супився на українське військо, яке по століттях під’їздило до замку.

В Мукачеві на станції знову не можна було з ніким розмовитись по-українськи.

— Прокляття чисте, — нарікали хлопці, — до кого не звернись, то він тобі «нем ту дум» і «нем ту дум».

Ледве німецький часопис дістали. «Pester Loyd». А там стояло чорне на білім:

«Наші війська з тактичних причин покинули 3 вересня 1914 року місто Львів, завдавши ворогові діймаючі втрати».

Значить, саме тоді, коли стрільці вибиралися зі Стрия, впав Львів… Чогось ця вістка не зробила на стрільцях більшого враження. Чи тому, що привикли вже були до побід москалів, чи, може, вірили в хвилевість австрійських невдач, чи, може, тому, що самі вже були поза Галичиною. Тільки й чути було між хлопцями:

— Ого! Моє село вже під москалями.

— І моє також.

— Не знати, як моє?!

— А твоє де?

— Коло Рогатина.

— Ого!

Десь хтось зітхнув, десь хтось закляв, але довших розмов на цю тему не було. Надходила остання станція їхньої дороги — Горонда. Два села — Горонда і Страбичево (яке чогось мадяри перезвали на Мезев-Теребеш), були призначені на стоянки для стрільців.

Сонце скочувалось уже за обрій, як доїхали до ціли. Маленька станційка стряслась від гомону українських пісень, яких ще, може, й ніколи не чула. Після виїзду з Галичини стрільці другий раз отеє заспівали. В Мукачеві співали зі злости на мадярів, а тут — з патріотизму.

— Ов, бачите, і делегація по нас вийшла, — сказав Качур, показуючи на гурток селян.

— Відки знаєш? Може, то мадяри, — сумнівався Зварич. — Дивися, як вони кожухи носять: вовною наверх.

— Які мадяри! То наші люди, по носах пізнати.

І щоб впевнити себе і других, запитав першого з краю.

— Ґаздо! А далеко звідси до Горонди?

Селянин якось зачудовано глянув на Качура і довгу хвилю не відповідав.

— Щось ваша, Качур, носова теорія не справджується, — сказав Леонтинський.

Але Качур не помилявся. Селянин витягнув коротеньку люльку з рота і відповів:

— Ніт, недалеко. Лем так маленько путьом-та й будете. А ви што, катуни?!

В свою чергу Качур замовк і не знав, що відповісти.

— Катуни!.. Що він таке хоче? — бурмотів під носом.

— Може, то від слова: катувати! — кепкував хтось півголосом.

— Що то таке катуни, ґаздо? — запитав Качур селянина.

— Такі, што йдут на войну.

— Ага, військо! Так, ми катуни, катуни.

— А до Мезев-Теребеш далеко? — запитав хтось другий.

Селянин знову так само зачудовано глянув на питаючого, але вже швидше відповів:

— Ніт. Тот сам путь, што до Горонди.

— Перша сотня, висідати! — пішов по вагонах наказ, і розмова з селянами перервалася.

Стрільці висипалися з вагонів і уставлялися в лаву. Сотенний писар Горобець почав урядування. З величезною книгою станув перед сотнею і відчитав назвиська стрільців. Зголосив командантові сотні, що нікого не бракувало, а замовчав, що двадцять було більше. Те саме діялося й по других сотнях, сотні висідали, сотенні писарі стверджували надвишку. Потім сотня за сотнею рушила битим шляхом, до місця свого призначення. Одні — до Горонди, другі — до Страбичева.

Великий, як решето, місяць освічував стрільцям дорогу, а спілі кукурудзи кланялися їм і шептали привіти. Здалеку нерівними хвилями долітала до них пісня. Якась незвичайна, нечувана. Бадьора і сумна, ніжна і пристрасна. Не наша. За селом співали тамтешні хлопці по-мадярськи…

Була неділя. Скінчилася відправа в страбичівськіи церкві, і народ висипався на цвинтар. А на цвинтарі людей, як на Великдень. Ледве частина страбичівців дісталася нині до церкви, бо багато місця забрали стрільці. Майже ціла Дідушкова сотня була тут: одні — з душевної потреби, другі — з цікавости. Страбичівські ґазди не дуже тим журилися. Видно, ніколи занадто не перлися всередину, бо, як тільки прийшли, обсіли довкола церкву і балакали про свої клопоти та розказували новини. Дехто навіть люлечку закурив, щоб легше дослухати відправу до кінця та щоб не нудилося при цім.

Стрільці виходили з церкви і собі ставали гуртками. Придивлялися до всього, а навіть устрявали в балачку з тутешніми. Народ пильно ловив кожне їхнє слово і з дива не виходив. Як же ж так?! Декотрі й на панів виглядають, а «по-руськи» чешуть, не встидаються. Як звичайно, інтелігенти більше були несмілі. Не знали, від чого починати. Але сільські хлопці швидко знайомилися, заводили балачки і… агітували.

Саме з церкви вийшов священик і простував крізь цвинтар додому. Качур, що теж був під церквою, нечайно відірвався від гурту і підступив до духовника.

— Вибачте, отче духовнику, — сказав, чемно кланяючись, — я на хвилинку.

Народ умить окружив їх обидвох.

— Што такого? — запитав непривітно священик.

— Чому ви говорите проповіди по-мадярськи?!

— Што мовите? — не вірив власним вухам священик.

Качур прибрав якнайбільше скромний вигляд і повторив своє питання.

— А як же?! —