Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

class="p1">Я почув, як пробило дві години. Вулиці були безлюдні. Мимо їхав порожній фіакр, і я сів у нього.

Поставивши дріб’язок, я виграв майже одинадцять тисяч лір! Таких грошей я давно не тримав у руках, і спочатку ця сума видалась мені величезною. Однак потім, згадавши своє колишнє життя, я відчув сором за себе. Та чи ж два роки служби в бібліотеці та інші халепи зробили мене отаким дріб’язковим?

І я заходився сам себе розпікати, споглядаючи купки грошей на ліжку:

«Біжи, поспішай, доброчесний чоловіче, сумирний бібліотекарю, мерщій вертайся додому і приголомш удову Пескаторе своїм скарбом. Вона подумає, що ти вкрав ці гроші, і враз перейметься глибокою шаною до тебе. Коли ж і ця нагорода здається тобі недостатньою за труди твої праведні, то рушай до Америки, адже ти колись збирався. Тепер можеш туди податися: грошовитий синьйор! Одинадцять тисяч лір! Яке багатство!»

Я зібрав гроші, кинув їх у шухлядку комода і ліг спати. Але заснути не міг. Що ж мені кінець кінцем робити? З’їздити в Монте-Карло і повернути цей несподіваний виграш? Чи вдовольнитися ним і скромно користатися тим, що маю? Але ж як? Може, втішатися достатком у лоні осоружної сім’ї? Я міг би трохи краще одягти дружину, таж вона не тільки не старалась мені подобатись, а, навпаки, робила все, аби викликати огиду до себе: цілісінький день ходила розпатлана, без корсета, замітаючи підлогу обвислими сукнями. Либонь, була певна, що заради такого чоловіка, як я, не варто чепуритися. До того ж Ромільда ще не зовсім оклигала після тяжких, небезпечних для життя пологів. Що ж до вдачі, то вона робилася все дратівливішою, лютилася не тільки на мене, а й на всіх. Образа і відсутність щирого кохання зробили її похмурою і ледачою. Моя дружина не спізнала навіть материнської любові до своїх дочок, бо їхнє народження стало для неї поразкою: адже Олива через місяць після Ромільди легко народила гарненького хлопчика, та й вагітність її була теж легкою. Взаємна зневага і постійні суперечки, що неминуче розгоряються там, де нужда, як ото кошлата чорна кицька моститься клубком на золі згаслого домашнього вогнища, зробили наше співжиття осоружним для нас обох. То чи можуть мої одинадцять тисяч лір принести в сім’ю мир і злагоду й воскресити кохання, підступно задавлене вдовою Пескаторе ще в зародку? Безумство! Що ж зостається? Податися до Америки? Але для чого мені шукати щастя так далеко, коли воно ніби навмисне хоче затримати мене тут, у Ніцці, хоч я й не мріяв про щось подібне, коли стояв перед вітриною з виставленим у ній причандаллям для гри. Ні, тепер я мушу довести, що гідний щастя й ласки Фортуни, коли вони справді призначені мені. Тільки так! Усе або нічого. Зрештою, програвши, я стану таким, яким був до виграшу. Та й чого, власне кажучи, варті одинадцять тисяч лір?

Отож наступного ранку я поїхав у Монте-Карло. І наїжджав туди ще дванадцять днів поспіль. Не мав уже ні часу, ні можливості чудуватися з забаганки долі, не просто ласкавої до мене, а казково щедрої. Я не тямив себе, я геть ошалів, не перестаю дивуватись і зараз, хоч уже достеменно знаю, яку відплату готувала мені доля, обдаровуючи нечуваними і небаченими щедротами. Дев’ять днів я грав, відчайдушно ризикуючи, і виграв величезну суму. А на десятий день почав програвати і нестримно покотився в безодню. Дивовижне чуття зрадило мене, бо вже, либонь, вичерпалась моя нервова енергія, що живила його. Я не зміг, ліпше сказати, — не зумів, вчасно зупинитися. І якщо все-таки отямився й зупинився, то не з власної волі, а лише завдяки сильному враженню, яке справило на мене одне жахливе видовище, яких, певне, можна набачитися там скільки завгодно.

Коли вранці дванадцятого дня я заходив до ігрової зали, до мене підійшов синьйор з Лугано, той, що закоханий у число дванадцять. Він був дуже засмучений і, задихаючись, скорше жестами, аніж словами, повідомив: оце щойно в саду заподіяв собі смерть один гравець.

Я відразу подумав, чи це, бува, не мій іспанець, і відчув докори сумління. Я був упевнений, що це він допомагав мені вигравати. Наступного дня після нашої сварки іспанець не схотів ставити на ті номери, що я, і весь час програвав. А потім, бачачи, що я постійно виграю, спробував ставити разом зі мною, але тоді вже я не схотів грати з ним і, ніби підкоряючись знакові самої Фортуни, заходився снувати від столу до столу. Два дні я не бачив іспанця і відтоді почав програвати: може, саме через те, що він перестав за мною ганятися.

Підбігаючи до вказаного місця, я був упевнений, що самогубець, розпростертий на траві, — саме він. Але замість іспанця побачив того блідого юнака, що з удаваною байдужістю виймав з кишені штанів золоті монети й не дивлячись ставив.

Посеред алеї він здавався меншим на зріст. Лежав у спокійній позі, стуливши п’ятки, ніби сам спустився на землю, аби не вдаритись при падінні. Одну руку притулив до тіла, а другу ледь відкинув убік, стиснувши кулак і випроставши вказівний палець, наче й досі натискав на курок. Біля цієї руки лежав револьвер і — трохи далі — капелюх. Спочатку мені здалося, що куля вийшла через ліве око: з нього на обличчя витекло багато крові, що вже запеклася. Але ні, хоч кров і звідти бризнула так само, як з ніздрів і вух, проте більше вона виливалася з дірочки у правій скроні просто на жовтий пісок алеї, що весь просяк нею. Довкола роїлися оси, деякі сідали просто на око. Ніхто не здогадався прогнати їх. Я вийняв з кишені хустинку і прикрив нею жахливо знівечене обличчя горопахи. Мій жест не викликав у споглядальників вдячності: я позбавив їх найцікавішої частини видовища.

Я втік із саду, негайно повернувся до Ніцци і того ж дня виїхав.

У мене було майже вісімдесят дві тисячі лір.

Усе на світі міг я собі уявити, тільки не те, що й зі мною станеться щось подібне.

7. Я пересідаю на інший поїзд

Я міркував так:

«Викуплю Стіа і житиму собі на селі — стану мірошником. Людині слід бути ближче до землі. А під землею, може, ще краще. Кожне ремесло приносить задоволення. Навіть грабарі не бідують. Мірошникові приємно слухати шамотіння жорен, вдихати запах борошна, яке літає в повітрі і яким він обсипаний з голови до ніг.

Зараз, ясна річ, на млині і драного