Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

мішка не знайдеш. Та як тільки млин стане моїм… «Синьйоре Маттіа, потрібна нова засувка… Синьйоре Маттіа, зламався підшипник! Синьйоре Маттіа, постиралися зубці на колесі!»

Усе буде, як за покійної матері, коли нашими маєтками керував Маланья.

Поки я наглядатиму за млином, управитель крастиме врожай з ланів, а як візьмуся стежити за управителем, мірошник тим часом переполовинить борошно. Отак управитель і мірошник з обох боків наче розгойдуватимуть гойдалку, а я, поміж ними, гойдатимусь собі на втіху.

А чи не ліпше буде дістати з заповітної тещиної скрині якийсь із старих костюмів Франческо Антоніо Пескаторе (вдова зберігає ті костюми в камфорі й перці, ніби священні реліквії), напнути його на Маріанну Донді й відпровадити її в Стіа — нехай наглядає і за мірошником, і за управителем?

І моїй дружині сільське повітря безперечно піде на користь. Правда, з появою тещі листя на деяких деревах може пожухнути, а пташки оніміють, однак джерело, сподіваюся, не пересохне. А я лишуся самотою бібліотекарем у Санта Марія Ліберале».

Отак я собі міркував, а поїзд тим часом мчав уперед.

Тільки-но я заплющував очі, як переді мною з жахливою чіткістю поставала тяжка картина: на алеї мертвий юнак, що здавався таким маленьким і тихим під розкішними деревами, оповитими ранковим туманом. Тоді я намагався переключити уяву на інше видиво, не менш страхітливе, та хоч не таке криваве: згадував тещу й дружину. Тішився, уявляючи сцену зустрічі з ними після тринадцяти днів мого таємничого зникнення.

Я був певен (здавалося, бачив наяву), що вони обидві при моїй появі напустять на себе якнайзневажливішу байдужість. Знехотя глянуть у мій бік, ніби питаючи: «Ти знову тут? І не скрутив собі в’язів?»

Мовчать вони, мовчу я.

Але трохи перегодом вдова Пескаторе неодмінно почне поливати мене жовчю, дорікаючи за службу, яку я, певно, втратив.

Справді, ключі від бібліотеки були в мене, отож, почувши про моє зникнення, поліційна управа, можливо, розпорядилася висадити двері. Не знайшовши в каплиці мого тіла і не маючи про мене жодних звісток, чиновники муніципалітету, може, й чекали мого повернення три, чотири, п’ять днів, найбільше — тиждень, а тоді віддали мою посаду якомусь іншому гультяєві. От і спитає теща, чому я, мовляв, тут розсівся? Знову через свою власну дурість викинутий на вулицю. Отак мені й треба! Дві нещасні жінки не зобов’язані утримувати ледацюгу, каторжника, який з дурного дива зникає казна-куди і від якого можна чекати всіляких вибриків, і так далі, і таке інше.

Я мовчу.

Обурена моєю зневажливою мовчанкою, вдова Пескаторе щохвилини лютішає, її жовч хлюпає, кипить, а я мовчу!

Нарешті виймаю з нагрудної кишені свій гаман і кладу на стіл одну за одною тисячні банкноти: ось, ось, ось і ось…

Теща й дружина повилуплювали очі, пороззявляли роти.

А потім:

— Де ти їх накрав?

— Сімдесят сім, сімдесят вісім, сімдесят дев’ять, вісімдесят, вісімдесят одна; п’ятсот, шістсот, сімсот; десять, двадцять, двадцять п’ять; вісімдесят одна тисяча сімсот двадцять п’ять лір і сорок чентезімо в кишені.

Спокійно збираю гроші, кладу їх у гаман і встаю.

— Ви не хочете, щоб я жив з вами? Ну що ж, вельми вдячний! Я піду. На все добре!

Я аж засміявся, уявивши цю сцену.

Мої супутники поглядали на мене і теж нишком підсміювались.

Тоді, аби прибрати суворішого вигляду, починаю думати про своїх кредиторів. Доведеться віддати їм ці банкноти. Приховати грошей не зможу. Бо й сам не скористаюся ними.

Не дадуть мені ті собаки пожити собі на втіху. Щоб повернути свої права на млин у маєтку Стіа і на прибутки з нього, доведеться заплатити й властям, а вони вже злуплять з мене борги удвічі, не інакше. За млин теж здеруть удвічі більше, а то чекати їм сплати боргів бозна-скільки років. Хоча тепер, як запропоную їм готівкою, то, може, й залагоджу все куди вигідніше. І я заходився підраховувати:

«Стільки ось тому сучому синові Реккйоні, стільки — Філіппо Брізіго (а з яким задоволенням оплатив би я витрати на його похорон: перестав би він принаймні пити кров з бідняків!)… Стільки-то Чікіно Лунаро, турінцеві, стільки-то вдові Ліппані… Кому ще? Еге, кредиторів до біса! Марготтіні, П’єна, Боссі… Оце й увесь мій виграш!

Та хіба я для них вигравав у Монте-Карло? Як прикро, що в останні два дні мені не поталанило! Коли б не програв, став би знову… багатим! Багатим!

Тепер я так тяжко зітхав, що мої супутники засміялися, не криючись. Але я не міг заспокоїтись. Вечоріло. Попелясто-сірі сутінки підсилювали нестерпну тугу.

На першій італійській станції я купив вечірню газету, сподіваючись, що читання приспить мене. Розгорнув її і при світлі електричної лампочки почав читати. На втіху читачам повідомлялося, що замок Валенсі, вдруге пущений з аукціону, дістався синьйорові графу де Кастеллане за два мільйони триста тисяч франків. Площа прилеглих земель — дві тисячі вісімсот гектарів. Це найбільший маєток у Франції.

«Майже такий, як Стіа…»

Я довідався, що німецький імператор прийняв опівдні в Потсдамі марокканську місію, і на прийомі був присутній статс-секретар барон Ріхтофен. Потім місію було представлено імператриці й запрошено на обід. Ото вже понажиралися там!

Російський цар і цариця прийняли в Петергофі надзвичайну тібетську місію, котра вручила їх величностям дари від далай-лами.

«Дари від далай-лами? — подумав я собі й заплющив очі. — Що ж воно за дари?»

Мабуть, то був опій, бо я заснув. Проте діяв той опій слабенько — я швидко прокинувся від легкого поштовху: поїзд зупинився на черговій станції.

Я глянув на годинник. Вісім годин п'ятнадцять хвилин. Отже, за годинку приїду.

Газета ще була у мене в руках, і я перегорнув її, сподіваючись знайти на іншій сторінці щось краще, ніж дари далай-лами. Мою увагу відразу привернув заголовок, набраний великими літерами:

САМОГУБСТВО

Спочатку я подумав, що то про самогубство юнака в Монте-Карло, й поквапливо схилився над газетою. Вже перший рядок, надрукований петитом, до краю здивував мене: «Нам телеграфують з Міраньйо…»

Міраньйо?

Хто ж наклав на себе руки в моєму містечку? Читаю далі:

«Учора, в суботу, 28-го, в шлюзі водяного млина знайдено дуже розкладений труп…»

Зненацька в мене потемніло в очах — здалося, ніби я побачив у наступному рядку назву мого колишнього маєтку. Оскільки читати дрібненький шрифт одним оком мені було важко, я встав і підійшов ближче до світла.

«…розкладений труп. Сам млин — у маєтку Стіа, на відстані близько двох кілометрів від нашого міста. Коли на місце прибули судові чиновники та інші службові особи, труп