Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

7.3

Далі все відбувається, як у тумані. Я невиразно відчуваю, як мене перехоплюють по-іншому, практично укладаючи горілиць. На хвіст, здається. Відчуваю чоловічі руки, які швидко обстежують моє тіло. Коли пальці нага пробігаються по руці, промацуючи кістку, нова порція болю знову змушує мене здавлено застогнати, скручуючи тіло в неконтрольованій судомі.

Шоа-дар тепер щось шипить... мені навіть чується в його голосі стурбованість... і співчуття. Ні, це мені точно здається. Яке співчуття до ляльки?

– У неї рука травмована, – повідомляє він комусь.

Розліпивши пудові повіки, абияк фокусую на ньому погляд.

– Будь ласка, – шепочу хрипко. − Не вбивайте мене.

І тут я чую збоку ще якийсь шурхіт. Злякано здригнувшись, повертаю голову на звук. І тільки тепер помічаю, що Шоа-дар тут не один. До нас неквапливо підповзає Са-ард. І від його примруженого сканувального погляду я знову забуваю про все, впадаючи в паніку.

Схлипнувши, намагаюся сісти, вибратися якось із пастки зміїного хвоста. Але все, на що мене вистачає, це знову впасти Шоа-дару в руки й розплакатися від страху, безпорадності та болю. Наг, розвернувши мене до себе спиною, знову притискає до свого тіла. Тепер уже набагато акуратніше, не зачіпаючи хвору руку. Мені навіть здається на мить, що мене заспокійливо гладять по голові. А потім я раптом відчуваю, як у моє праве плече встромляється щось гостре. Декілька голок. І від місця уколу починає розповзатися оніміння. Свідомість знову каламутиться.

Що це? Якась отрута? Милосердна страта?

− Будь ласка. Не треба мене утилізувати, − гарячково трясу головою. Практично нічого не бачачи через пелену сліз. – Я… я не загроза. Мені страшно вмирати. Не вбивайте. Я вас дуже прошу.

− Подивис-с-ся на мене, − стискаються на моєму підборідді чоловічі пальці. Силою змушують повернути голову.

І я зустрічаюся поглядом з Са-ардом, який пильно спостерігає за мною.

− Хто ти? – звужує він очі.

− Женя, − зривається з моїх губ схлип. Біла брова нага здивовано згинається, тож я поспішаю додати. − Я людина. Точніше... мій розум, моя особистість. Я просто прокинулася в цьому тілі. Не знаю як і чому. Зі мною трапився нещасний випадок. На Землі. Я втратила свідомість. Думала, що вмираю. А коли прийшла до тями, виявилося я що замкнена у штучній копії самої себе. Спершу навіть впливати на це тіло ніяк не могла.

− Це неможливо, − вражено видає Шоа-дар. Та й Са-ард теж, судячи з вигляду, не поспішає мені вірити.

− Я не брешу, − намагаюся вимовити якомога переконливіше. − Мене, справді, звуть Женя. Євгенія Чорна. Я із Землі. І не знаю, як опинилась у цьому тілі.

– Чорна? − з якимось незрозумілим веселим подивом перепитує Шоа-дар. – Це ім'я твого роду?

− Так, можна і так сказати, − киваю розгублено. − Моє прізвище. Ви вірите мені? − благально дивлюся на Са-арда.

− Те, ш-ш-що ти говориш-ш-ш, звучить, як щось абсолютно нереальне, − тягне він. − У це вкрай с-с-складно повірити, не маючи доказів.

– Але як я можу довести? У мене нічого немає, окрім моїх слів.

− Деш-що є, − несподівано схиляється він до мене. Гладить великим пальцем губи. – Твої думки, Ж-шеня. Якщо ти говориш правду. Впусти мене у свій розум добровільно, і я сам побачу всі потрібні докази.

− У розум? − злякано округляю очі. − Ви справді можете прочитати мої думки?

− Можу. Я зроблю це у будь-якому випадку. І тільки від тебе буде залежати, як ти це перенесеш. Якщо підкоришся і не станеш пручатися, все пройде безболісно.

Звучить досить моторошно. Не тільки тому, що я вже зазнала моторошного болю, коли він намагався зламати мій розум. Взагалі лячно усвідомлювати, що хтось зможе прочитати, або побачити все, що я думаю, або думала. Але, якщо таким чином я справді можу довести, що говорю правду, і врятувати себе від смерті, то величезною дурістю буде не скористатися цим шансом.

− А якщо я це зроблю, якщо ви побачите правду і переконаєтеся, що я не брешу, ви мене помилуєте? – уже впевненіше дивлюся я на нього.

− Так... Ж-шеня, обіцяю, − киває Са-ард.

− Добре. Що я повинна робити? – рішуче висуваю підборіддя.

− Нічого. Просто дивись мені в очі. І не опирайс-с-ся тому, що робитиму я, − змій старший підповзає ближче і тепер я майже затиснута між ними двома. Гола. Та й вони також. Мабуть, так поспішали мене зловити, що навіть одягнутися не подумали.

Глибоко зітхнувши для хоробрості, я підіймаю очі на Са-арда, дозволяючи йому зловити мій погляд.

Він бере моє обличчя у долоні, фіксуючи, не дозволяючи більше рухатися. І схиляється дуже близько. Настільки, що в мене виникає відчуття, ніби я тону в срібних вирах його нелюдських очей. Чорна вертикальна зіниця починає здаватися брамою в прірву. І я падаю туди, повністю втрачаючи орієнтацію у часі та просторі.

− Покаж-ш-ши мені, дівчинко. Я хочу побачити вс-с-се, − шелестить у моїй голові вкрадливий гіпнотичний голос.

Все? Для чого йому все?

Але я вже не можу чинити опір. Та й не повинна, адже так? Пам'ять вибухає калейдоскопом спогадів та картинок.

Хай дивиться. Немає в моїй голові нічого такого, за що варто було б віддати життя.

Не знаю, як довго це триває. Якоїсь миті я просто знову починаю сприймати навколишнє. Свій млявий немічний стан. І близькість двох нагів. Один з яких досі утримує моє тіло в капкані своїх рук. А другий із якимось новим інтересом розглядає мене. Немов порівнюючи.

− Ти не збрехала, земна дівчинко Ж-шеня, − несподівано гладить він моє обличчя великими пальцями. − І не будеш утилізована, як я й обіцяв. Ми залиш-ш-шаємо тебе с-с-собі.

− Що? – ошелешено кліпаю очима.

− Ти чула. Тепер брат віднесе тебе до регенераційної капс-с-сули. Там твоя рука відновиться. А потім ми поговоримо, − тоном, що не терпить ніяких заперечень, повідомляє Са-ард, відсторонюючись.

І перш ніж я встигаю усвідомити все почуте, Шоа-дар вже підхоплює мене під коліна, щоб узяти на руки. І з вкрай задоволеним виглядом тягне кудись геть. Мабуть, у ту саму капсулу, яка відновить мені руку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍