Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Розділ 8

Мед-відсік разом з тією самою регенераційною капсулою, виявляється, знаходиться в тому ж коридорі, яким я тікала від нагів. Практично поряд з тими самими дверима, які я заклинила, а мої переслідувачі розпанахали, щоб дістатися до мене.

Не знаю, чим саме вони їх розкрили, але виглядає все так, ніби прохід просто прорізали чимось. І тепер у дверях зіяє стоплена по краях ​​дірка. Навряд чи таке можна легко відремонтувати під час польоту.

Від одного погляду на це сумне видовище я мимоволі винувато втягую голову в плечі. Сумніваюсь, що хвостаті пробачать мені псування їхнього корабля. Боюся, відплата неминуча.

Але Шоа-дар, не зупиняючись, віддає голосову команду і на стіні спалахує досі непомічена мною панель. І тут же відчиняються ще одні двері, схожі на ті, що вели до «пральні». Але в порівнянні з тією кімнаткою це приміщення в кілька разів просторіше. Мій насторожений погляд пробігається білими стінами, панелями, що мерехтять блакитними вогниками, відмічає якісь дивні пристосування, і зупиняється на величезній, довгій та досить широкій штуці, яка напевно і є регенераційною капсулою.

Вона займає більшу частину кімнати, схожа на дивне пластикове ліжко з баневою напівпрозорою кришкою, і явно розрахована на нагів, судячи з висоти та розмірів. Хоча, напевно, навіть у такій махині витягнутися у свій повний зріст, точніше на всю довжину, у них все одно не вийде. Надто вже хвости довгі – їх, напевно, доводиться якось згинати.

Поки я сушу голову над тим, якої все-таки довжини у нагів їхні хвости, один з них впевнено підносить моє кволе, майже знерухомлене тільце до капсули та за допомогою голосової команди змушує кришку безшумно піднятися. А потім акуратно укладає мене на прохолодну лежанку.

− Ляж рівно, руки витягни вздовж тіла, − велить досить м'яко. І сам починає мостити мою травмовану кінцівку так, як треба.

А потім випрямляється й окидає мене уважним поглядом. Зацікавленим, відверто оцінювальним. Таким… істинно чоловічим. Наче уявляє, що зі мною ще можна зробити, крім того, що вже вдалося. А я навіть прикритися не можу.

Не знаю, що він мені вколов, але оніміння у всьому тілі стає ще більш відчутним. Це, звісно, позбавляє мене болю. Але й захиститись я тепер ніяк не зможу.

− Отж-ше… це тіло виглядає так с-с-само, як твоє справжнє? − запитує, проводячи тильною стороною долоні по моєму плечу.

− Не впевнена щодо тіла, − відповідаю обережно. Від його дотику чомусь знову збивається подих. Невже ці запрограмовані реакції взагалі не можна контролювати? Навіть у такому жалюгідному стані мені до внутрішнього тремтіння приємні його дотики. − Свого відображення на повний зріст я не бачила. Але і якихось явних відмінностей не помітила. Обличчя дійсно виглядає, як моє власне, лише нафарбоване. А от волосся інше.

− С-с-справді? І яке ж воно у тебе? – схиляє наг голову набік.

− Темне і кучеряве, − зізнаюся, мимоволі облизавши пересохлі губи.

− Хм, − видає змій задумливо. Чорні зіниці в сріблястих очах хижо звужуються.

− Я багато думала… мені здається, що я не померла насправді, − бурмочу, збентежившись від такої пильної чоловічої уваги. – Можливо, моє тіло зараз перебуває у комі. А свідомість от відокремилося якось і сюди потрапила. Але я дуже хочу знайти спосіб повернутися в себе справжню, повернути своє справжнє життя. Допоможіть мені, будь ласка. Адже це і вам вигідно. Тоді у вас знову буде нормальна… лялька Ейші, яка вас у всьому слухатиметься. А не я…

− Чому ти думаєш, що це можливо?

− Я не знаю, чи це можливо, − легенько хитаю головою. Перед очима все пливе. – Але якщо можливо… я мушу… дізнатися… і повернутися. Я хочу бути справжньою, жити… по-справжньому. А не як лялька.

Чомусь після цих слів в очах Шоа-дара з'являється дивний корисливий блиск.

− Зараз у нас-с-с занадто мало інформації про те, як з тобою це с-с-сталося. Але обіцяю, ми з братом зробимо все, щоб дізнатися більш-ш-ше і в усьому розібратися. Якщо існує можливість для тебе повернутися у твоє справжнє тіло... ми тобі скажемо.

Його відповідь стає для мене справжньою несподіванкою. Те, що він обіцяв, за них двох… це сприймається досить серйозно… чомусь мені здається, що змієхвості брати аж ніяк не належать до тих, хто розкидається порожніми обіцянками. Може, мені навіть вдасться умовити їх допомогти мені. Наприклад, доставити мене на рідну планету. Може, якщо я опинюся на Землі, знайду своє справжнє тіло, тоді моя свідомість сама повернеться на своє законне місце.

− Дякую, − посміхаюся я неслухняними губами до нага, що схилився наді мною. Очі вже буквально злипаються.

Напевно вони чогось вимагатимуть за свою допомогу… але розмірковувати про те, що я готова зробити заради повернення, вже набагато приємніше, ніж відчувати той відчай, яким мене крило, коли я була впевнена, що мені не уникнути утилізації у разі затримання.

− Поки нема за ш-ш-що. А тепер не лякайся, − велить Шоа-дар набираючи щось на нижній панелі капсули. – Щоб процес-с-с лікування запустився, капс-с-сула повинна закритися. Ти, швидше за все, поринеш-ш-ш у сон на весь час лікування.

− Швидше за все? – здивовано зводжу брови. Звучить так, ніби він не певен.

− Так. Я не можу гарантувати, що твій біос-с-синтезоїдний організм поведеться так само, як натуральний, − діловито пояснюють мені. – Якщо раптом прокинешся раніше, ніж капсула відкриється, не бійс-с-ся. І просто дочекайся, доки хтось із нас за тобою не прийде.

А-а-а, так… я синтетична… хоча…

− Організм все-таки? А що таке взагалі, ці біосинтезоїди? – цікавлюся, ледве повертаючи язиком.

− Дізнаєшся, коли прокинеш-ш-шся, − посміхається Шоа-дар. І кришка у мене над головою починає повільно опускатись.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍