Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Розділ 11

Гарячі струмені падають на мою схилену голову, плечі, спину... Разом з мильною піною змиваючи напругу, що струною дзвенить у мені... Розслаблюючи зведені м'язи... Очищуючи не тільки моє тіло, але, здається, що і душу. Від усього поганого. Від спогадів та болю. Від страху. Нехай тимчасово. Але зараз мені добре.

Як же я сумувала за можливістю просто помитися у чистій воді. Просто відчути, як усі біди стікають із мене разом із водою у злив. Просто обнулитися і набратися сил жити далі.

Цьому колись мене навчила моя старша сестра. Вона взагалі багато чого навчила мене. І багато дала. Вони з Русиком замінили мені батьків, коли від серцевого нападу померла наша з Риткою мама.

Мені тоді було лише дев'ять. А у Ритки тоді вже була дворічна Соня. І чоловік постійно у відрядження мотався. Але вона без вагань забрала мене до себе, хоч раніше ми й не були надто близькі через величезну, в цілих тринадцять років, різницю у віці.

Спочатку порозумітися нам ніяк не вдавалося. Я страшенно сумувала за мамою і поводилася далеко не найкращим чином, бунтувала, навіть не помічаючи, що сестрі теж дуже боляче й тяжко. Але одного разу вона таки розговорила мене, і сама відкрила душу. Ми весь вечір тоді проплакали, обнявшись. А потім Рита порадила мені піти в душ, і уявити, що вода змиває весь мій біль, всю тугу і смуток.

Я так і зробила. Самонавіювання допомогло. Мені справді стало набагато краще. Зараз я розумію, що причиною того насправді була наша розмова. Але все одно звичка змивати свої біди укоренилася в моєму житті дуже міцно, і стала моїм порятунком від будь-яких неприємностей на довгі роки.

Ось і тепер помагає. І дихати вже легше.

Все буде добре. Я виживу. Я впораюсь. Я знайду своє місце в цьому жорстокому всесвіті.

Рі-одо пішов з душу вже напевно хвилин п'ятнадцять-двадцять тому. І мені теж час виходити, щоб не сердити його. Бо ще передумає і заборонить приймати душ без нього, коли мені це потрібно.

Адже дозволив. І залишитись тут одній після того, як помила його самого, теж дозволив. Може тому, що в процесі миття він знову збудився і знову змусив пестити його. Знову цілував мене, як голодний звір, доки не кінчив на мене. І вочевидь залишився задоволений моїм послухом. Здається, я його задовольнила.

Але слова господаря про збереження мого життя під час втрати незайманості все ще крутяться в голові. Лякають і змушують припускати найстрашніші варіанти розвитку подій.

Що він такого жахливого збирається зі мною робити? Може, рі-одо під час сексу взагалі звіріє? А тут ще мої феромони йому, виявляється, підривають самоконтроль. Страшно якось.

Зітхнувши й заплющивши очі, я прибираю волосся з обличчя і закидаю голову.

Треба довідатися, що він мав на увазі. Але як? Я вже питала, навіщо йому потрібна. І відповідь отримала таку, що ще тривожніше стало.

Заспокоїтись і плисти за течією? Також варіант. Все одно я нічого змінити не можу.

Хоча ні.

Дещо можу.

Навіть не так. Я багато чого можу, насправді.

Я можу заслужити довіру та прихильність свого господаря. Він не жорстокий зі мною насправді. Не самодур, якщо навіть не вважає нижче своєї гідності визнати перед рабинею свій прорахунок. А це справді багато чого коштує. Він не огидний мені ні на фізичному, ні на моральному рівні. Більше, ніж просто не огидний, як виявилося. І... Я йому для чогось важливого потрібна.

То може в моїх силах змінити своє становище поряд з ним? Зміцнити свою цінність та його бажання зберегти мені життя? Адже навіть раби можуть бути цінними, коханими та такими, що оберігаються, хіба ні?

Що я можу зробити для цього?

Ну-у-у-у... Насамперед довідатися, хто такий рі-одо і до якої раси належить. У чому його особливість?

Дізнавшись про це, я зможу краще зрозуміти, як мені поводитися з ним. Ще потрібно вивідати його смаки, уподобання та потреби. І особливо те, чого він терпіти не може, і що його злить.

Ну і, звісно, розібратися з тим, що і як тут працює, що мені можна, що не можна... робити, брати, користуватися. Щоб менше дратувати його своєю... незручністю.

Хм. От і план-мінімум у мене вималювався. Залишилось його втілити.

– Воду зупинити. Сушка, − вимовляю я чітко і виразно, як мені велів рі-одо.

І вже за кілька хвилин виходжу з очисного відсіку. Суха і розпатлана. Але цього разу зупиняюся в передбаннику й обережно визираю у велику «вітальню», де вчора на мене Чотжар витріщався. А що як він знову там?

Чорт. Справді, там. Стирчить зарозумілою статуєю посеред кімнати.

І рі-одо сидить. Повністю одягнений. Волосся заплетене в цю його красиву складну косу. Снідає.

− Іди сюди, Ліно, − наказує, навіть не повертаючи до мене голови.

І от як він мене бачить? Якось відчуває?

Ще й наг тепер дивиться на мене.

А я знову гола. І доведеться йти.

Закусивши губу і склавши руки на грудях, виходжу з передбанника. І, не дивлячись на хвостатого, прямую до господаря. Той підіймає на мене очі, лише коли я опиняюся поряд. Окидає оцінювальним поглядом, особливо відзначивши руки на грудях і червоні щоки. Потім переводить погляд на безмовного. Знову на мене. І хмикає іронічно.

Вказує очима на отоманку біля своїх ніг.

Що, знову годуватиме? Та ще й в присутності Чотжара?

− Твоє волосся жахливо виглядає, звірятко, − повідомляє, коли я абияк займаю відведене мені місце, сильно намагаючись не світити найінтимнішим перед змієхвостим. − Чотжар підбери для Ліни засоби догляду за волоссям і тілом. І кілька комплектів зручного одягу. Після прильоту займешся її гардеробом більш ґрунтовно.

Наг виразно здіймає брову, дивлячись на господаря в німому питанні.

– Її статус я озвучу, коли ми прилетимо. Ти дізнаєшся першим, – спокійно зауважує рі-одо, якось зрозумівши свого слугу. Відламує шматочок якоїсь паляниці, зосереджено намазує її зеленою пастою. − Покажи їй, як викликати тебе за потреби. У мене вже немає на це часу, – і вже мені: – Відкрий рота, Ліно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍