Читати книгу - "Останній спадок"

стовбичив біля магазину парфумів та аксесуарів, вочевидь, міг бути його власником, що провів у стінах власного дітища все своє свідоме життя, — сморід суміші одеколонів від нього просто валив із ніг.

— Цей середньовічний акведук збудували для того, аби забезпечувати водою Монастир Святого Бенедикта, — знову заговорив незнайомець, цього разу англійською, — ви, мабуть, не місцева. Так поринули в замальовування цієї споруди. Видно, що вперше бачите таке на власні очі.

Італія славиться мізером людей, англійська яких звучить хоч трохи пристойно, а цього дня вже вдруге безпосередньо до неї звертаються саме так, тож Мелані здивовано вирячилась і, коли здивування минуло, повільно та невпевнено промовила:

— Не вперше, я бувала в Римі.

— О! Perfecto! Вічне місто! «Усі дороги ведуть до Рима», — розсміявся чорнявий.

Мелані промовчала. Сонце било в очі, від чого зображення вкривалося плямами. Жінка мусила затуляти обличчя рукою, аби хоч якось бачити обличчя італійця.

— Ви із США, так? — запитав зацікавлено він.

— Ви не перший, хто це припускає. Звідки такі висновки?

— Направду не знаю. Мені здається, що вас, американців, не можна ні з ким сплутати. Є щось у вас таке, що відрізняє від усіх інших.

— Пиха? — усміхнулася Мелані.

— Може, — напруження поступово спадало, — але радше безтурботність. Це мені у вас дуже до душі.

Після невеличкої паузи американка все ж запитала:

— Ви якось назвали цей акведук, коли я малювала…

— Ой, даруйте, — тільки щойно Мелані зауважила повну відсутність акценту, — просто через цікавість я завжди пхаю носа в чужі справи. Іноді, знаєте, підробляю екскурсоводом: розповідаючи історії та легенди цього міста, я отримую найбільше вдоволення. До речі, мене звати Вінченцо Аллеґро, — незнайомець підійшов і простягнув руку, — Allegro означає «веселий», га?

Екскурсовод указав обома руками на широку усмішку, нібито підкреслюючи правдивість своїх слів.

— Помітно. Сінді Браун, — збрехала Мелані у відповідь.

— «Міст Диявола» — так у народі називали арки акведука. Існує легенда, що його було збудовано за одну ніч, не інакше, як за допомоги темних сил. Дехто навіть вважає поганою прикметою пройти під аркою вночі.

— Я не забобонна, — Мелані зневажливо цмокнула язиком. — Це все дуже цікаво, але мені час іти. Запізнююся на потяг. Була рада знайомству.

Жінка вимушено всміхнулася й поглянула кудись за спину Вінченцо.

— Можна вас провести? Розповім дорогою ще щось цікаве. Повірте: не пожалкуєте.

— Ні, дякую. Я вже якось сама. — Мелані розвернулась і пришвидшеною ходою попрямувала до міського залізничного вокзалу.

— Завжди ви тікаєте. — Чоловіка розпирав розпач від чергового відшиву: здавалося, ще слово — і він заплаче. — Ma perche? Non vi piace Vincenzo?![48]

7

Львів, Україна. 4 вересня, 2015 рік

«Білі хорвати були потужним племінним об’єднанням Середніх і Західних Карпат. “Білі” на той час означало “західні”. Давні народи позначали сторони світу кольорами: білий — захід, чорний — північ, червоний — південь, синій — схід. З огляду на те, що групи слов’ян тоді ще не надто відрізнялися за мовою, звичаями, релігією, їх розмежовували за місцем розселення. Наприклад, тих слов’ян, що жили в лісистій місцевості, називали древлянами, над рікою Буг — бужанами, на просторах рівнин — полянами, а тих, що осіли на горбах, у горах — горбатами, або горватами».

Я переглядав стоси документів, сайти, які раз по раз викидав Google, згадуючи все, що колись вивчав про білих хорватів. Особливо мене цікавила інформація про їхнє письмо. Загалом «у слов’ян паралельно функціонували дві абетки: для священних справ — глаголиця, а для світських — протокирилиця». У давнину люди намагалися тримати знання в голові, тож запам’ятовували величезні масиви інформації, удаючись до записів здебільшого для нагадування та у сфері магії. Кожна літера абетки на той час позначала певний звук і мала окрему назву, що забезпечувало зручність її запам’ятовування. Такий самий метод застосовано й в українській абетці для дітей, де кожній літері відповідає якесь слово, як-от: А — це ангелик, а Б — банан.

Сакральна абетка, крім усього, була певною мірою посланням — прочитання всіх її літер за порядком давало змогу отримати зв’язний текст повчального змісту. Кожна літера абетки позначала число, рослину, тварину, сузір’я, планету, метал, коштовне каміння або ж ритуальну страву. Крім того, літери виявляли зв’язок з архетипами реальності, серед яких — сила, аспекти буття, процеси чи типові ситуації, властиві медитації та ворожінню.

На третьому відкритому сайті з описом слов’янського письма було викладено картинки календарів. У поясненні йшлося про те, що одні букви спроектовані на місяці, інші — на дні рівнодення та сонцестояння. Нижче в ряд фігурували фото рослин, які відповідали певній букві, співвідносній із певним місяцем і задіяній у ритуалах та обрядах певної точки календаря. Те саме бачимо й в українському календарі, де березню відповідає береза, вересню — верес, червню — верба, а липню — липа.

Первинна абетка була рунічною, тобто її букви витискали, видряпували чи вирізали гострими предметами на дереві, а відтак називали «черти» або «різи». Оскільки такі нарізи робили поперек волокон, руни складалися лише з вертикальних і похилих ліній (горизонтальні лінії зливалися б із волокнами).

Я відклав ноутбук і уважно подивився на паперову стрічку й дивні символи на ній. Дивні не самі по собі, а радше взагалі через свою наявність. «Кому знадобилося закладати в металево-дерев’яний куб записку глаголицею?»

Я перебрав у голові все, що могло стосуватися глаголиці. Існувало лише два типи. Перша, давніша — болгарська. Її букви виводили більш округло й хаотично. Друга ж — хорватська — вирізнялася гострими кутами, здебільшого прямими лініями та геометричними фігурами, схожими на квадрат, прямокутник чи трапецію.

Я знову поглянув на символи на папері, аби вкінець переконатися, що маю перед собою зразок саме хорватської глаголиці: по всій довжині стрічки тяглися акуратно виписані, повні гострих і прямих кутів символи.

Хорватська глаголиця не є втраченою: в окремих храмах Східної Європи стіни досі розписані літерами давніх хорватів, а в самій Хорватії місцеві вказівники продубльовано глаголицею.

Під час мого навчання в університеті на опанування слов’янського письма було відведено не так багато лекцій, аби з моїми знаннями я міг самотужки, по пам’яті, перекласти напис. Тому я відкрив нову вкладку в браузері й увів у пошук можливі таблиці відповідностей. За декілька секунд на екрані висвітився сайт «Народний оглядач»[49], а нижче — таблиці відповідності болгарської та хорватської глаголиць. Я зиркнув на обидві. Розшифрувати текст можна було і в той, і в той спосіб, бо майже всі